Коли Ґрем повернувся, обличчя в Реби було бліде й вичищене до блиску.
Він поставив останнє питання і згорнув свій блокнот.
– Я не стану вас знову мучити, – пообіцяв він, – проте хотів би ще раз вас навідати. Просто щоб привітатися й дізнатися, як ваші справи.
– Ще б пак, як можна встояти проти такої красуні.
Тоді він уперше побачив її сльози і збагнув, що гризе Ребу.
– Офіцере, ви не залишите нас на хвильку? – попросив Ґрем і взяв Ребу за руку: – Послухайте мене. У Доларгайда було вдосталь відхилень, але з вами все гаразд. Ви самі казали, що з вами він був добрим і чуйним. І я в це вірю. Ви розкрили в ньому ці якості. Він же не зміг вас убити й не зміг дивитися, як ви помираєте. Люди, які спеціалізуються на таких випадках, казали, що він намагався зупинитися. Чому? Тому що ви йому допомогли. І цим, певно, врятували кілька життів. Ви привернули не чудовисько. Ви привернули чоловіка, яким правило чудовисько. Дівчинко, з тобою все гаразд. А якщо думатимеш інакше, то перетворишся на лемішку. За день чи два я тебе навідаю. Бо в мене перед очима самі копи, і треба ж чимось себе побавити, тож наступного разу приведи до ладу свою зачіску, гаразд?
Реба закивала головою й указала йому на двері. Може, вона злегка всміхнулася, та Ґрем був не певен.
Ґрем зателефонував Моллі зі штабу ФБР у Сент-Луїсі. Слухавку взяв дідусь Віллі.
– Це Вілл Ґрем, мамцю, – мовив він набік. – Вітаю, містере Ґрем.
Бабуся й дідусь Віллі зверталися до нього винятково як до «містера Ґрема».
– Мамця казала, що він себе вбив. Дивилась «Шоу Донагʼю», коли його урвали випуском новин. Ото пощастило. Стільки зусиль вам зекономив. Та й нам, платникам податків, зекономив грошики на пошуки. То він справді був білий?
– Так, сер. Блондин. Схожий на скандинава.
Бабуся й дідусь Віллі мали скандинавські коріння.
– Можу я поговорити з Моллі?
– То ти тепер повертаєшся до Флориди?
– Уже незабаром. А де Моллі?
– Мамцю, він хоче з Моллі поговорити. Вона у ванній, містере Ґрем. Мій онук знову снідає. Попобігав на свіжому повітрі. Бачили б ви, як ця кузька їсть. Він тут уже фунтів десять131 набрав. Ось вона йде.
– Алло.
– Привіт, красуне.
– Добрі новини, еге ж?
– Здається, так.
– Я тоді була в саду. Мамамця вийшла й розказала все, як побачила в новинах. А ти коли дізнався?
– Сьогодні пізно вночі.
– Чого не зателефонував мені?
– Подумав, що Мамамця спить.
– Ні, вона телешоу дивилась. У мене слів нема, Вілле. Я така рада, що тобі не довелося його брати.
– Я тут іще побуду трохи.
– Чотири, п’ять днів?
– Не знаю. Може, не так довго. Хочу тебе побачити, мала.
– Я б теж хотіла тебе побачити, коли ти закінчиш усі свої нагальні справи.
– Сьогодні середа. До п’ятниці вже маю…
– Вілле, Мамамця запросила дядьків і дядин Віллі, вони приїжджають із Сіетла наступного тижня, і…
– До біса Мамамцю. І що це, бляха, за прізвисько таке?
– Коли Віллі був малим, то не міг вимовити…
– Їдь зі мною додому.
– Вілле, я на тебе чекала. Вони так рідко бачать Віллі, і кілька днів…
– То приїзди сама. Залиш там Віллі, і наступного тижня твоя екс-свекруха посадить його на літак. Знаєш що, заїдьмо в Новий Орлеан. Там є одне місце, називається…
– Не думаю, Вілле. Я тут влаштувалася на роботу, на півставки всього, у міській ковбойській крамничці, тож треба їх завчасно попередити.
– У чому річ, Моллі?
– Ні в чому. Ні в чому… Я так засмутилася, Вілле. Ти ж знаєш, що коли помер батько Віллі, я теж приїхала сюди.
Вона завжди казала «батько Віллі», наче вони розмовляли телефоном на роботі. Ніколи не називала його на імʼя.
– І ми тут усі зібралися, – продовжувала Моллі, – і я сама зібралася в кулак і заспокоїлася. І зараз я теж заспокоїлася, і…
– Невеличка відмінність: я не помер.
– Не кажи так.
– Як? Що мені не казати?
– Ти сердишся.
Ґрем на мить заплющив очі.
– Алло.
– Я не серджусь, Моллі. Роби як хочеш. Я тобі зателефоную, коли тут усе втрясеться.
– Ти й сам міг би сюди приїхати.
– Не думаю.
– Чому б ні? Місця тут удосталь. Мамамця…
– Моллі, вони мене не люблять, і ти сама розумієш чому. Щоразу, як вони на мене дивляться, то згадують.
– Це несправедливо. І неправда.
Ґрем дуже втомився.
– Окей. Вони пустобрехи, і мене від них нудить – як тобі така правда?
– Не кажи цього.
– Їм потрібен малий. Ти їм, мабуть, теж подобаєшся, певно, так і є, якщо вони взагалі про це замислюються. Але їм потрібен малий, тож вони приймають і тебе. Я їм не потрібен, і чхати я на це хотів. Мені потрібна ти. У Флориді. І Віллі теж, коли він удосталь побавиться з тим поні.