«Певно, ці люди були черговим пунктом у його програмі, – писав Кроуфорд. – Тепер вони в безпеці. Я подумав, що тобі варто про це знати».
Ґрем показав світлину Моллі.
– Бачиш? Ось чому, – сказав він. – Ось для чого це було потрібно.
– Знаю, – відповіла вона. – Я розумію, справді.
Під місяцем шугали луфарі. Моллі збирала вечері, і вони рибалили й розкладали багаття, але нічого не допомагало.
Дідусь і Мамамця Віллі надіслали онуку фотографію його поні, і хлопчик почепив її на стіні у своїй кімнаті.
П’ятий день удома був останнім вихідним перед тим, як Ґрем і Моллі мали повернутися на роботу в Марафоні. Вони рибалили в прибої, пройшовши чверть милі133 вигнутим пляжем до місця, де їм колись щастило.
Ґрем вирішив поговорити з ними обома, разом.
Експедиція розпочалася не дуже вдало. Віллі показово відклав вудку, яку опорядив для нього Ґрем, і взяв із собою нове серфове вудлище, яке відправив йому дідусь.
Три години вони рибалили в тиші. Ґрем кілька разів розтуляв рота, щоб почати розмову, але не наважувався.
Він утомився від того, що його не люблять.
Ґрем упіймав чотирьох луціанів на принаду з морських бліх. Віллі нічого не піймав. Він закидав штучну приману «Рапалу» на трьох потрійних гачках, що подарував йому дідусь. Рибалив похапцем, раз у раз закидав вудку й зарано її виймав, поки обличчя не розпашілося, а футболка не прилипла до спини.
Ґрем зайшов у воду, набрав жменю піску, який прибило хвилею, і повернувся з двома морськими блохами, що махали лапками зі своїх мушель.
– Не хочеш оце спробувати, партнере?
Він подав Віллі одну морську блоху.
– Я ловитиму на «Рапалу». Вона належала моєму дідусеві, ти про це знав?
– Ні, – сказав Ґрем і глянув на Моллі.
Вона обхопила руками коліна й подивилася в далечінь на птаха фрегата, що ширяв у небі.
Моллі підвелася та обтрусила пісок.
– Піду зроблю бутербродів, – сказала вона.
Коли Моллі пішла, Ґрем відчув потребу поговорити з хлопцем наодинці. Але ні. Віллі почуватиметься так само, як і його мати. Краще зачекати, поки вони зберуться всі разом – коли повернеться Моллі. Цього разу вже напевно.
Моллі недовго була вдома й прийшла без сендвічів, швидко крокуючи утрамбованим понад прибоєм піском.
– Джек Кроуфорд телефонує. Я сказала, ти з ним потім зв’яжешся, але він наполіг, що це терміново, – сказала вона, роздивляючись свої нігті. – Тож поспіши.
Кров прилила Ґремові до лиця. Він увіткнув кінець вудки в пісок і побрів до пасма дюн. Так було швидше, ніж іти пляжем, якщо, звісно, нема улову, що заплутається в чагарнику.
Вітер доніс до Ґрема тихе скрекотання, і, побоюючись гримучника, він оглянув землю під ногами й лише тоді зайшов у зарості ялівцю.
Побачив попід кущами черевики, потім – блиск лінз і одяг хакі, що стрімко рвонув угору.
Він зазирнув у жовті очі Френсіса Доларгайда, і страх запустив у його серці навіжені молоточки.
Клацання засувки магазина, здіймається дуло автоматичного пістолета. Ґрем відбив його ногою, влучив саме тоді, як зі ствола на яскраве сонце вирвалася блідо-жовта квітка, і пістолет полетів у чагарник. Ґрем повалився на спину, з лівого боку грудей щось запекло, і він сповз головою вперед із дюни на пляж.
Доларгайд високо підстрибнув, приземлився обома ногами на живіт Ґрема й дістав ножа, не звертаючи уваги на далекий вереск при воді. Він пригнітив Ґрема колінами до землі, високо здійняв ніж і, крекнувши, завдав удару. Трохи промахнувся, і лезо не влучило в око, проте зі скреготом заглибилось у щоку.
Доларгайд хитнувся вперед і всією вагою тіла навалився на ніж, аби чимглибше занурити його в голову Ґрема.
Свиснула вудка – це Моллі з силою ударила нею в обличчя Доларгайда. Великий гачок «Рапала» міцно засів у щоці, котушка вискнула й ліска розмоталася, коли жінка замахнулася вдруге.
Доларгайд загарчав, після першого удару вхопився за обличчя, і потрійний гачок уп’явся ще в його долоню. Одна рука лишалась вільною, друга зчепилася зі щокою. Він витягнув із Ґрема ніж і побіг за жінкою.
Ґрем перекотився на живіт, став на коліна, потім на ноги і, вирячивши очі й захлинаючись власною кров’ю, побіг від Доларгайда, тікав і тікав, доки не повалився на землю.
Моллі мчала до дюн, попереду неї – Віллі. За ними слідом – Доларгайд, що волік за собою вудку. Вона зачепилася за кущ і зупинила його на бігу. Доларгайд завив, і тільки тоді додумався перерізати волосінь.
– Біжи, дитинко, біжи, біжи, дитинко! Не озирайся, – задихаючись, кричала Моллі.