1
Вілл Ґрем посадовив Кроуфорда за стіл для пікніків, що стояв між будинком і океаном, та подав йому склянку чаю з льодом.
Джек Кроуфорд поглянув на старий затишний будинок, на дерев’яні стіни зі сріблястими соляними патьоками, що виблискували в яскравому світлі.
– Треба було перехопити тебе в Марафоні, коли ти вже йшов із роботи, – сказав він. – Тобі не хочеться говорити про це тут.
– Мені ніде не хочеться про це говорити, Джеку. Це тобі треба поговорити, тож давай, викладай. Тільки не діставай ніяких фотографій. Якщо привіз фотографії, то хай вони лишаються в портфелі – незабаром повернуться Моллі й Віллі.
– Що тобі відомо?
– Те, що писали в Miami Herald і Times, – відповів Ґрем. – Дві родини вбито в їхніх власних будинках, з перервою в місяць. Бірмінгем і Атланта6. За подібних обставин.
– Не подібних. За однакових.
– Скільки вже було зізнань?
– Вісімдесят сім, коли я довідувався сьогодні по обіді, – сказав Кроуфорд. – Штукарі. Жоден не знав подробиць. Він розбивав дзеркала й користався уламками. Ніхто про це не знав.
– Що ще ви приховали від газетярів?
– Що він білявий, праворукий і дуже сильний, а ще носить взуття одинадцятого розміру7. Вміє в’язати булінь. Усі відбитки гладенькі, від рукавичок.
– Ти про це привселюдно казав.
– Із замками не дуже вправний, – продовжував Кроуфорд. – Останнього разу скористався склорізом і присмоком, аби потрапити в будинок. А, і група крові – АВ8, резус позитивний.
– Його хтось поранив?
– Наскільки нам відомо, ні. Тип визначили за спермою та слиною. Він секретор9, – мовив Кроуфорд і поглянув на морську гладінь. – Вілле, я маю дещо в тебе запитати. Ти читав про це в газетах. Про друге вбивство сурмили всі телеканали. У тебе не виникало бажання мені зателефонувати?
– Ні.
– Чому?
– За першим убивством у Бірмінгемі багато подробиць не було. Мотив міг бути будь-який: помста, родичі.
– Але після другого ти вже напевно знав, хто за цим стоїть.
– Ага. Психопат. Не телефонував, бо не хотів. Я знаю, кого ти вже підключив до розслідування. У тебе найкраща лабораторія. У тебе є Геймліх із Гарварду, Блум із Чиказького університету…
– І в мене є ти, слідчий, що ремонтує ці довбані мотори для човнів.
– Не впевнений, що стану тобі в пригоді, Джеку. Я про таке більше не думаю.
– Та невже? Ти впіймав двох. Останніх двох, за якими ми ганялися, упіймав саме ти.
– І як? Робив усе те саме, що робили ти й решта.
– Це не зовсім правда, Вілле. Секрет у тому, як ти думаєш.
– Я думаю, що забагато ахінеї несуть про те, як я думаю.
– Ти доходив висновків, а потім сам не міг пояснити як.
– Докази були.
– Звісно. Звісно, були. І задосить – як з’ясувалося потім. А до арешту їх було так мало, що ми, чорт забирай, навіть поважної причини для обшуку не могли знайти.
– Усі потрібні люди в тебе є, Джеку. Не думаю, що моя присутність якось покращить ситуацію. Я сюди переїхав саме для того, щоб утекти від тої роботи.
– Знаю. Останнього разу тобі добряче дісталося. Зараз ти вже маєш цілком нормальний вигляд.
– Та й почуваюся нормально. Річ не в пораненні. Тебе ж теж різали.
– Різали, але не так.
– Річ не в тому. Просто я вирішив зупинитися. Не впевнений, що можу це пояснити.
– Якщо тобі забракло сил на все це дивитися, то, бачить Бог, я розумію.
– Ні. Ну… я про «дивитися». Видовище завжди кепське, але все одно можна себе натренувати й функціонувати – поки працюєш із мертвими. А от лікарні, співбесіди – то куди гірше. Треба навчитися забувати про стрес і думати далі. Не знаю, чи вийде в мене зараз. Дивитися я ще можу себе змусити, але процес мислення доведеться призупинити.
– Усі вони мертві, Вілле, – якомога м’якше сказав Кроуфорд.
У голосі Ґрема Джек Кроуфорд чув ритм і синтаксис власного мовлення. Раніше він уже був свідком, як Ґрем провертав таку штуку з іншими. Під час напружених діалогів Ґрем часто перебирав від співрозмовника манеру говорити. Спершу Кроуфорд думав, що він те робить навмисно, що то такий собі трюк, аби полегшити обмін репліками.
Потім Кроуфорд збагнув, що Ґрем робить це мимохіть, інколи намагається зупинитися, та не може.
Кроуфорд опустив два пальці в кишеню піджака. Кинув на стіл дві світлини зображенням догори.
– Усі мертві, – повторив він.
На якусь мить Ґрем пильно дивився на нього, а тоді взяв фотографії.
Лиш моментальні, аматорські знімки. На одному – жінка, за якою тупотять трійко дітей і качка, вони виносять на берег ставка приладдя для пікніка. На другому – родина, що згуртувалася біля торта.
6
Бірмінгем – місто в штаті Алабама, Атланта – столиця штату Джорджія; відстань між населеними пунктами становить приблизно 230 км.