Аби набрати номер, довелося тягтися крізь нейлонову сітку. Чиказькі телефоністи видали йому номери психіатричного факультету Університету Чикаго та робочий телефон доктора Алана Блума. Лектер набрав комутаційну психіатричного факультету.
– Мені треба зв’язатися з доктором Аланом Блумом.
– Не певна, що він сьогодні на місці, але з’єдную.
– Секундочку, мені вже називали ім’я секретарки, проте, як не соромно зізнаватися, я його забув.
– Лінда Кінг. Хвилинку.
– Дякую.
За вісім гудків слухавку взяли.
– Офіс Лінди Кінг.
– Привіт, Ліндо?
– Лінда не працює по суботах.
Доктор Лектер розраховував на це:
– Може, ви мені допоможете, якщо ваша ласка? Це Боб Ґрір із видавництва «Блейн і Едвардз». Доктор Блум попросив мене надіслати Віллу Ґрему примірник «Психіатр і закон» Овергольстера, а Лінда мала відправити мені адресу й телефон, але так цього і не зробила.
– Я тут тільки практикантка, вона буде в по…
– Я маю терміново відправити цю книжку «Федерал експресом», і мені страх як не хочеться турбувати доктора Блума вдома, бо ж я пообіцяв Лінді, що відправлю і не підкладу їй свиню. Має бути в її «Ролодексі»34 чи десь там. Я станцюю у вас на весіллі, якщо зачитаєте адресу.
– У неї нема «Ролодекса».
– А може, «Колл-кедді»35, там збоку бувають каталоги?
– Є такий.
– Любонько, погортайте цього шкідливця, і я більше не забиратиму у вас час.
– Ще раз, кого шукати?
– Ґрема. Вілла Ґрема.
– Гаразд, домашній номер 305 JL5-7002.
– Я мушу відправити книжку йому додому.
– Тут немає домашньої адреси.
– А що є?
– Федеральне бюро розслідувань, ріг Десятої вулиці і Пенсильванія-авеню, Вашингтон. О, і абонентська скринька 3680, Марафон, Флорида.
– Чудово, ви просто янгол.
– Рада допомогти.
Лектер став почуватись набагато краще. Він думав про те, що якось, може, здивує Ґрема телефонним дзвінком або, якщо хлопець виявить неповагу, замовить у «Медичних товарах поштою» калоприймач і на згадку про старі часи надішле Ґрему.
9
За сімсот миль36 на південний захід, у кафетерії при Gateway Film Laboratory в Сент-Луїсі, Френсіс Доларгайд чекав, поки йому приготують гамбургер. Закуски, розкладені на столі з підігрівом, уже були під плівкою. Доларгайд стояв біля касового апарата й сьорбав каву з паперового стакана.
У кафетерій зайшла молода рудоволоса жінка в лабораторному халаті й стала роздивлятися солодощі в автоматі. Вона кілька разів поглянула на спину Френсіса Доларгайда й міцно стулила губи. Зрештою підійшла до чоловіка й мовила:
– Містере Ді?
Доларгайд озирнувся. Навіть поза межами темної кімнати він завжди носив свої червоні окуляри. Жінка втопила погляд у планку на носі між скельцями.
– Ви не присядете зі мною на хвилинку? Я хочу вам дещо сказати.
– І що ти хочеш мені повідати, Ейлін?
– Що мені дуже шкода. Боб тоді був п’яненький і, розумієте, штукарив собі. Він не замишляв нічого лихого. Прошу, присядьте зі мною. Тільки на хвилинку. Будь ласка?
– Угу.
Доларгайд ніколи не казав «звісно», бо мав проблеми зі свистячими.
Вони сіли. Жінка крутила в руках серветку.
– Ми гарно проводили час на тій вечірці і зраділи, коли ви завітали, – сказала вона. – Справді зраділи, але й здивувалися. Ви ж знаєте Боба, він постійно когось пародіює, йому б із таким талантом на радіо виступати. Він зімітував пару акцентів, пускав дотепи й таке інше – у нього достеменно виходить негритянський говір. І коли він став імітувати той інший голос, то аж ніяк не мав на меті вас образити. Він забагато випив, аби розуміти, хто стоїть поруч.
– Так, усі гиготіли, а тоді… припинили гиготіти.
Доларгайд ніколи не казав «зупинились» через ті свистячі.
– Саме тоді Боб зрозумів, що накоїв.
– Однак продовжив штуку.
– Знаю, – сказала жінка, спромігшись відірвати очі від серветки й без загайки перевести погляд на окуляри. – Я йому за це вже вичитала молитву. Він сказав, що нічого такого не мав на увазі, просто побачив, що вже захопився, і вирішив правити жарт далі. Ви ж самі бачили, як він зашарівся.
– Він запропонував мені… утнути дуетом.
– Він вас обійняв, спробував обхопити руками. Хотів повернути ситуацію на смішки, містере Ді.
– І ми повернули, Ейлін.
– Бобові страх як незручно.
– Ну, я не хочу, аби він так почувався. Аж ніяк не хочу. Так йому і передайте. І тут, на роботі, нічого не переміниться. Та якби в мене був такий талант, як у Боба, то я б… невпинно жарти точив, – «повсякчас» Доларгайд теж рідко промовляв. – Ми небавом влаштуємо вечірку, і тоді він… доміркує, як воно мені.
34