– Добре, містере Ді. Знаєте, поза всім оцим штукарством він насправді дуже-дуже чуйний.
– Ще б пак. Та й, можу уявити, ніжний.
Голос Доларгайда звучав приглушено, бо він затуляв рот рукою. Коли сідав до розмови, то завжди прикладав до верхньої губи кісточку вказівного пальця.
– Прошу?
– Ви добре на нього впливаєте, Ейлін.
– Я теж так думаю, справді. Він уже не п’є, хіба що по вихідних. Тільки починає розслаблятися, як телефонує його дружина. Він міни виробляє, поки я з нею говорю, але ж я бачу, як він потім засмучується, – вона пальцями торкнулася зап’ястя Доларгайда і попри окуляри помітила, що цей доторк відбився в його погляді. – Не беріть до серця, містере Ді. Рада, що ми поговорили.
– Я також, Ейлін.
Доларгайд дивився, як вона йде геть. На тильному боці її коліна стояв засмок. Йому подумалося, і недарма, що Ейлін його не дуже полюбляє. Власне кажучи, його ніхто не полюбляв.
У величезній темній кімнаті було прохолодно, пахло хімікатами. Френсіс Доларгайд перевірив проявник у бачку А. Щогодини крізь цей бачок проходили сотні футів кіноплівки домашнього відео, яке надсилали з усієї країни. Температура й свіжість хімікатів мали критичне значення. Доларгайд відповідав за це, а також за всі процеси, що відбувалися з кіноплівкою до закладання в сушарку. Багато разів на день він діставав із бачка зразки плівки й переглядав їх кадр за кадром. У темній кімнаті було тихо. Доларгайд не похваляв балачок поміж помічниками й спілкувався з ними переважно жестами.
Коли вечірня зміна закінчилася, він лишився в темній кімнаті на самоті, аби проявити, просушити й склеїти власний фільм. Додому Доларгайд приїхав близько десятої вечора. Він жив сам-один у великому будинку, котрий йому залишили бабуся з дідусем. Він стояв у кінці гравійної дороги, що стелилася яблуневим садом на північ від Сент-Чарльза, штат Міссурі, на протилежному від Сент-Луїса березі річки Міссурі. Власник саду жив деінде і яблунь не доглядав. Поміж зеленими деревцями стояли мертві, покручені стовбури. Тепер, наприкінці липня, над садом завис дух гнилих яблук. Удень там літало багато бджіл. Найближчі сусіди жили за півмилі37.
Щойно приїхавши додому, Доларгайд обов’язково робив у будинку інспекційний обхід. Кілька років тому була невдала спроба пограбування. Він вмикав у кожній кімнаті світло й роззирався. Випадковий відвідувач ніколи б не здогадався, що він живе сам. У шафах і досі висів одяг старих, на комоді так само лежали бабусині гребінці та щітки, в яких заплуталися пасма волосся. Щелепа лежала в склянці на нічному столику. Вода вже давно звідти випарувалась. Бабуся відправилася на той світ десять років тому.
(Тоді директор похоронного бюро запитав його: «Містере Доларгайд, ви не бажаєте принести мені бабусину вставну щелепу?» А він відповів: «Просто забийте кришку».)
Пересвідчившись, що в будинку більше нікого немає, Доларгайд піднявся на другий поверх і довго стояв під душем, мив голову.
Він одягнув кімоно із синтетичної тканини, що на доторк нагадувала шовк, і вклався на вузьке ліжко в кімнаті, яку займав із дитинства. У комплекті з бабусиним феном ішли спеціальна пластикова шапочка й шланг. Він надягнув шапочку і, поки волосся сушилося, гортав новий журнал про високу моду. Ненависть і брутальність аж сочилися з деяких знімків.
Він відчув збудження. Розвернув металевий абажур читальної лампи так, аби освітити репродукцію, що висіла на стіні в ногах ліжка. «Великий червоний дракон і Жінка, зодягнена в сонце».
Картина вразила його з першого ж погляду. Він ніколи не бачив нічого настільки подібного до його уявного образу. Почувався так, наче Блейк зазирнув йому в голову крізь вухо й побачив Червоного дракона. Протягом кількох тижнів Доларгайду здавалося, що думки променіють у нього з вух, що їх можна розрізнити в темній кімнаті і що плівка ненароком засвітиться. Тож він заткнув вуха ватяними тампонами. Потім злякався, що бавовна надто скоропалка, і спробував сталеву вату. Від цього вуха почали кров’яніти. Зрештою він вирізав клаптики з азбестової тканини від прасувальної дошки й скатав їх у маленькі тампони, які саме умістилися у вуха.
Уже довгий час у нього не було нікого, окрім Червоного дракона. І зараз не було нічого іншого. Доларгайд відчув зачинання ерекції.
Йому не хотілося поспішати, але наразі терпець уривався.
Доларгайд спустився у вітальню й позапинав на вікнах важкі штори. Встановив екран і проектор. Дідусь колись поставив у вітальні релакс-крісло La-Z-Boy, хоч бабуся опиралася як могла. (На підголів’я вона поклала мереживну серветку.) Зараз Доларгайд радів цьому кріслу. Дуже зручне. Він обернув підлокітник рушником.