– А як щодо Лектерової заявки на оголошення, той лист, що він мав надіслати до «Базікала»? Може, ми його швидше знайдемо?
– Чикажці дали майстру дуже загальні запити, – відповів Кроуфорд. – Уся кореспонденція зберігається в офісі менеджера приватних оголошень. Вони продають імена й домашні адреси компаніям, що займаються рекламними розсилками і впарюють самотнім людям усіляку продукцію й послуги: любовні амулети, таблетки для потенції, екзотичний ескорт, «знайомство з красунею азіаткою», курси з розвитку особистості й таке інше. Можна нагадати менеджеру про його громадянський обов’язок й таким чином отримати дозвіл переглянути пошту, примусити його тримати це в таємниці, але я не хочу ризикувати, бо «Базікало», гляди, ще рюми розпустить. Аби встругнути з кореспонденцією таку штуку в стилі Боґарта56, потрібен ордер. Я над цим міркую.
– Якщо чикажці нічого не знайдуть, то все одно можна дати оголошення. Якщо ми помиляємося щодо «Базікала», то нічого не втратимо, – сказав Ґрем.
– А якщо не помиляємося, і «Базікало» стало їхнім посередником, і ми вигадаємо відповідь для Ельфа на основі тої записки, але споганимо її – тобто якщо відповідь видасться Ельфу підозрілою, – то нам каюк. Я не питав тебе про Бірмінгем. Є щось?
– Можеш забути про Бірмінгем. Будинок Джекобі перефарбували, відремонтували й виставили на продаж. Особисті речі лежать на складі до офіційного затвердження заповіту. Я покопався в коробках. Люди, з якими я розмовляв, не дуже добре знали Джекобі. Та всі відзначили, з якою ніжністю Джекобі ставились одне до одного. Голубились безперестану. Тепер від них нічого не лишилося, тільки майно на складі, що вміститься на якихось п’ять піддонів. Шкода, що я раніше не…
– Годі шкодувати, тепер ти у справі.
– Як щодо відмітини на дереві?
– «Ти влучив у голову»? Для мене це порожній звук, – відповів Кроуфорд. – Як і Червоний дракон. Беверлі знає маджонг. Вона кмітлива, але також не розуміє смислу. За волоссям ми знаємо, що він не китаєць.
– Він відкусив ту гілку гвинторізом. Не бачу…
У Кроуфорда задзвонив телефон. Він коротко по ньому переговорив.
– У лабораторії закінчили із запискою. Ходімо в кабінет до Зеллера. Він більший і не такий сірий.
У коридорі їх наздогнав Ллойд Бауман, попри спеку сухий, мов канцелярський документ. Він розмахував вологими фотокартками, що тримав в обох руках, а під пахвою затиснув оберемок факсового паперу.
– Джеку, о четвертій п’ятнадцять я маю бути в суді, – сказав він, не припиняючи махати фотографіями. – Це той «шпалерник»57 Нілтон Ескʼю і його кралечка, Нен. Вона будь-який казначейський білет намалює від руки. Вони два роки мордували мене дорожніми чеками, що друкували на кольоровому ксероксі. З дому без них не виходили. Я встигну, чи краще зателефонувати обвинувачу?
– Встигнеш, – відповів Кроуфорд. – Прийшли.
Беверлі Кац усміхнулася Ґрему з дивана в кабінеті Зеллера і тим самим згладила похмурий погляд Прайса, що сидів поруч.
Голова відділу наукового аналізу Браян Зеллер був замолодим для своєї посади, проте волосся на його голові вже починало рідшати, а на носі сиділи двофокусні окуляри. На поличці за столом Зеллера Ґрем побачив криміналістичні праці Г. Дж. Волласа, велику «Судову медицину» в трьох томах укладача Тедескі та антикварне видання оди Гопкінса «Катастрофа корабля “Дойчланд”».
– Вілле, здається, ми колись зустрічалися в Університеті Джорджа Вашингтона, – сказав Зеллер. – Ти з усіма знайомий? Добре.
Кроуфорд сперся на кут Зеллерового столу, руки схрестив на грудях:
– Сенсацій ні в кого нема? Чи не знайшли ви якогось доказу, що цю записку писав не Зубний ельф?
– Ні, – відповів Бауман. – Кілька хвилин тому я телефонував у Чикаго, назвав їм кілька цифр, які відбилися на зворотному боці записки. Шість-шість-шість. Покажу трохи згодом. Поки що на руках у чикажців дві сотні приватних оголошень.
Він передав Ґрему оберемок факсового паперу й продовжив:
– Я їх перечитав, і всі вони – звичайні: шлюбні пропозиції, звернення до втікачів. Не знаю, як саме ми розпізнаємо повідомлення, якщо воно тут є.
Кроуфорд похитав головою:
– І я не знаю. Огляньмо матеріальні докази. Отож, Джиммі Прайс зробив усе, що в наших силах, і відбитка не виявив. Бев, що в тебе?
– Знайшла одну щетинку. Кількість лусочок і величина стрижня збігається зі зразком від Ганнібала Лектера. Колір також. Колір помітно відрізняється від зразків, узятих у Бірмінгемі й Атланті. Три сині крихти й кілька темних пластівців пішли до Браяна.
56