Сара закивала. Дуже активно закивала.
Ґрем зайшов у кабінку й зачинив дверцята. Він бачив, як ворушаться губи Беверлі. Вона ввімкнула режим очікування й стала спостерігати за секундною стрілкою на стінному годиннику.
У відполірованій слухавці Ґрем бачив власне відображення. Два роздуті обличчя – з боку динаміка й з боку мікрофона. Він відчував запах кордиту, що лишився на його сорочці після стрільби в тирі. Не кидай слухавку. Господи Ісусе, тільки не кидай слухавку. Минули сорок секунд. Телефон дзеленчав, і від того злегка рухався на столику. Хай дзвонить. Ще один раз. Сорок п’ять секунд. Саме час.
– Вілл Ґрем слухає, чим можу допомогти?
Тихий сміх. Приглушений голос:
– Гадаю, чимось таки зможете.
– Представтесь, будь ласка, хто телефонує?
– Хіба секретарка вам не сказала?
– Ні, сер, вона викликала мене із засідання, і…
– Якщо ви зараз мені скажете, що не бажаєте розмовляти з містером Пілігримом, то я одразу кладу слухавку. Так чи ні?
– Містере Пілігрим, якщо ви маєте якусь проблему, з якою я здатен розібратися, то буду радий вам допомогти.
– На мою думку, це у вас – проблема, містере Ґрем.
– Вибачте, не розумію, про що ви.
Секундна стрілка повзла до однієї хвилини.
– Ви в нас хлопець заклопотаний, атож? – сказав співрозмовник.
– Достатньо заклопотаний, аби повісити слухавку, якщо ви не зізнаєтесь, у чому справа.
– Справи в нас однакові, містере Ґрем. Атланта й Бірмінгем.
– Що вам про це відомо?
Тихий сміх:
– А ви що знаєте? Вас цікавить містер Пілігрим? Так чи ні. Якщо збрешете, я кладу слухавку.
Крізь шибку Ґрем бачив обличчя Кроуфорда. Той у кожній руці тримав по слухавці.
– Так. Але, розумієте, мені телефонує багато людей, і більшість із них стверджують, що їм щось відомо.
Одна хвилина.
Кроуфорд повісив одну слухавку й узявся щось занотовувати на клаптику паперу.
– Вас може здивувати кількість самозванців, – сказав Ґрем. – Та поговориш із ними кілька хвилин, і вже можна дізнатися, чи тямлять вони у справі. А ви тямите?
Сара приклала до шибки папірець, аби Ґрем прочитав. Там було написано: «Телефонна кабінка в Чикаго. Поліція вже їде».
– Пропоную ось що: як ви розповісте мені дещо про містера Пілігрима, то я скажу, чи ви праві, чи помиляєтеся, – мовив приглушений голос.
– Давайте ми чітко з’ясуємо, про кого йдеться, – відповів Ґрем.
– Ідеться про містера Пілігрима.
– Звідки мені знати, що містер Пілігрим зробив щось таке, у чому я можу бути зацікавленим? То він щось таке зробив?
– Припустимо, що так.
– Ви – містер Пілігрим?
– Навряд чи я вам це скажу.
– Ви його друг?
– Щось на кшталт.
– Ну то доведіть. Повідайте мені таку інформацію, щоб я переконався, що ви його добре знаєте.
– Спочатку – ви. Ви перший розповідайте, – нервове хихотіння. – Як помилитеся, я одразу кладу слухавку.
– Гаразд, містер Пілігрим – праворукий.
– Із цим важко помилитися. Більшість людей праворукі.
– Містера Пілігрима ніхто не розуміє.
– Без загальних фраз, будь ласка.
– Містер Пілігрим дуже сильний фізично.
– Дійсно, можна й так сказати.
Ґрем поглянув на годинник. Хвилина й тридцять секунд. Кроуфорд підбадьорив його кивком.
Не кажи нічого такого, що може його відвернути.
– Містер Пілігрим – білий чоловік, на зріст приблизно 5 футів 11 дюймів67. А ви мені так нічого й не розповіли. Я не певен, що ви взагалі з ним знайомі.
– Хочете скінчити розмову?
– Ні, але ви пообіцяли обмін. Тож я граю за вашими правилами.
– Як гадаєте, містер Пілігрим – божевільний?
Блум захитав головою.
– Не думаю, що такий обережний чоловік може бути божевільним. Я гадаю, що він інакший. Гадаю, що багато хто вважає його божевільним, але тільки тому, що він поки не дозволяє людям зрозуміти себе.
– Розкажіть мені докладно, що він, на вашу думку, зробив із місіс Лідс, і тоді я, можливо, відкрию, помиляєтеся ви чи ні.
– Я не хочу про це говорити.
– До побачення.
У Ґрема серце тьохнуло, та він і досі чув дихання на іншому кінці дроту.
– Я не можу заходити в ці балачки, доки не дізнаюся…
Ґрем почув, як десь у Чикаго гримнули дверцята телефонної кабіни, зі стукотом упала слухавка. Далекі голоси й удари, поки трубка гойдалася на шнурі. Це чули всі присутні в кабінеті, бо звук виводився на динамік.
– Ані руш! Навіть не сіпайся. Тепер зведи пальці на потилиці й повільно вийди з кабінки. Повільно. Руки на скло, розведи їх.