І тоді кореспонденти цих уславлених газет, які наразі дивляться на нього згори вниз і навіть гребують із ним пити, будуть, бляха, жерти себе жерцем від заздрощів.
Лаундз став для них парією, бо навернувся до іншої віри. Якби йому бракувало компетентності, якби він був дурнем без особливих талантів, то ветерани престижних видань пробачили б йому роботу в «Базікалі», як пробачають розумово відсталих диваків. Але Лаундз був вправним. Мав усі якості доброго репортера – розум, нахабність і уважність. Дуже енергійний і терплячий.
Не на руку йому грав той факт, що характер у Лаундза нестерпний, тож керівники газет його недолюблюють, а ще він не може втриматися від втручання у власні історії.
Лаундз відчував нестримну жагу до визнання, яку так часто плутають із егоїзмом. Лаундз був опецькуватим і бридким коротуном. Передні верхні зуби виступали над нижньою губою, а очі блищали, мов плювок на асфальті.
Він десять років пропрацював у пристойних газетах, доки не збагнув, що ніхто й ніколи не відправить його до Білого дому. Побачив, що видавці спрацюють йому ноги, користуватимуться ним, докіль він стане старою спитою руїною, що веде якусь забуту колонку та невпинно рухається до цирозу чи пожежі через упущену на матрац цигарку.
Їм потрібна була інформація, яку він міг добути, але сам Фредді їм був ні до чого. Йому виплачували щедрі комісійні, яких усе одно не вистачало, якщо доводиться купляти жінок. Його плескали по спині й казали, що він – ще той відчайдух, але відмовлялися виділяти іменне місце для паркування.
Одного вечора 1969 року, коли Фредді переписував у редакції чужі статті, до нього прийшло одкровення.
Біля нього сидів Френк Ларкін і писав матеріал із голосу телефоном. У газеті, де працював тоді Фредді, диктування було «міздряною фабрикою»69 для старих репортерів. Френку Ларкіну було п’ятдесят п’ять, проте вигляд у нього був на всі сімдесят. Очі мав каламутні, сірувато-рожеві, мов м’ясо устриці, і щопівгодини чалапав до своєї шафки, аби хильнути. Сморід від Ларкіна долинав аж до робочого місця Лаундза.
Ось і тоді Ларкін підвівся, пошкутильгав до помічників редактора й хрипко зашепотів до завідувачки відділу новин. Фредді завжди прислухався до чужих розмов.
Ларкін попросив жінку дістати йому тампон «Котекс» із автомата в жіночому туалеті. Ними він затикав свій кровоточивий зад.
Фредді кинув друкувати. Прибрав із друкарської машинки статтю, вставив чистий аркуш і почав складати заяву на звільнення.
За тиждень він уже працював на «Базікало».
Розпочав він із редактора «ракових» статей і отримував удвічі більше, ніж раніше. Його звитяга справила неабияке враження на керівництво.
«Базікало» платило йому непогані гроші, бо тема раку була дуже прибутковою для цієї газети.
Один із п’яти американців помирає від раку. Змучені родичі приреченого, які намагаються боротися з лютою саркомою нескінченими молитвами, підбадьорливими жестами, банановими пудингами й жартами з присмаком міді, відчайдушно прагнуть віднайти надію.
Ринкові дослідження показали, що сміливі заголовки на кшталт «Нові ліки від раку» та «Чудодійний препарат для онкохворих» підвищують продажі будь-якого випуску «Базікала» на 22,3 %.
Спостерігався спад на шість процентилів, коли статтю друкували на першій шпальті одразу під заголовком, оскільки тоді в покупців виникала можливість проглянути марний текст, поки касир рахував покупки.
Маркетологи з’ясували, що краще ставити великий кольоровий заголовок на першій шпальті, а саму статтю ховати всередині газети, бо важко гортати одночасно сторінки й копатися в гаманці чи розвантажувати магазинний візок.
Зазвичай стаття складалася з п’яти оптимістичних абзаців десятим шрифтом, який потім зменшувався до восьмого, і наприкінці – до шостого, коли згадувалося, що того «чудодійного препарату» ще немає у вільному продажі або тести на тваринах щойно розпочалися.
Фредді заробляв собі на життя такими публікаціями, і завдяки його статтям «Базікало» розходилося великими накладами.
69
Місце, де мертвих тварин переробляють на клей; також уживається в переносному розумінні щодо старих, непотрібних людей.