На додачу до збільшення кола читачів, також пожвавився побічний продаж чудесних медальйонів і молитовних серветок. Виробники цих принад платили втридорога, аби їхню рекламу розмістили поруч зі щотижневою «раковою» статтею.
Багато читачів писали до редакції, аби дістати більше інформації. Додатковий прибуток газета отримувала, продаючи їхні імена радіоєвангелісту, такому собі верескливому соціопату, що витягував гроші поштою, використовуючи конверти зі штампом: «Дорога вам людина помре, якщо ви не…»
Фредді Лаундз сприяв «Базікалу», а «Базікало» сприяло йому. І тепер, пропрацювавши на газету одинадцять років, він заробляв $ 72 000 на рік. Писав на теми, які обирав собі сам, і не витрачав грошей на спроби гарно згаяти час. Жив настільки добре, наскільки фантазії вистачало.
Справи йшли так непогано, що він подумував підняти гонорар за пейпербек, а там уже й до екранізації недалеко. Він чув, що Голлівуд – то файне місце для чваньковитих товстосумів.
Фредді добре почувався. Він промчав в’їздом до підземного гаражу в його багатоквартирному будинку та, жваво рипнувши гумою, звернув на своє місце. На стіні стояло його ім’я, виписане літерами в один фут заввишки, і воно позначало його особисту, приватну ділянку. Містер Фредерік Лаундз.
Венді вже була вдома – її «Датсун» припарковано на сусідньому місці. Добре. Він шкодував, що не зміг узяти її з собою до Вашингтона. У деяких копів очі на лоба повилазили б. Піднімаючись у ліфті на свій поверх, Фредді насвистував.
Венді збирала йому валізи. Вона сама певний час жила на валізах, тож пакування їй добре вдавалося.
Чепурна жінка в джинсах і картатій сорочці, коричневе волосся забране в довгий хвіст на потилиці, вона могла б зійти за сільське дівча, якби не блідість і фігура. Форми Венді були мало не карикатурною подобою пубертатного віку.
Вона поглянула на Лаундза очима, в яких уже роками не відбивався подив. І побачила, що він тремтить.
– Ти забагато працюєш, Роско.
Венді полюбляла називати його Роско, і з якоїсь причини Лаундзу це подобалося.
– Чим їдеш, електричкою о шостій?
Вона принесла йому випити та прибрала з ліжка свій джемпер із лелітками й чемоданчик для перук, аби він міг лягти.
– Можу відвезти тебе до аеропорту. У клубі я маю бути тільки після шостої.
Вона володіла топлес-баром «Венді-Сіті» і більше не мусила танцювати. Вони з Лаундзом удвох оплачували рахунки.
– Ти по телефону звучав, мов Кріт-марокканець, – зауважила вона.
– Хто?
– Ну, як у тому мультику, що показують по суботніх ранках. Той загадковий кріт, він допомагає секретному агенту Білці70. Ми його дивилися, коли ти хворів на грип… Ти сьогодні облагодив якесь дільце, так? У тебе такий вдоволений вигляд.
– Ще й як облагодив, чорт забирай. Сьогодні, крихітко, я ризикнув і виграв. Отримав шанс відхопити ласий шматочок.
– У тебе ще є час поспати перед від’їздом. Бо ти себе так у могилу заженеш.
Лаундз підпалив сигарету. Попередня досі тліла в попільничці.
– Знаєш що? – сказала Венді. – Закладаюсь, що як ти хильнеш чарку й висповідаєшся мені, то зможеш заснути.
Лаундз притулився напруженим, мов кулак, обличчям до її шиї і зрештою розслабився, риси стали рухливими – так само як кулак раптово перетворюється на руку. Тремтіння спинилося. І він усе їй розповів, прошепотів у горбинки її накладних грудей, поки вона виписувала пальцем вісімки в нього на потилиці.
– А ти нівроку кмітливий, Роско, – сказала вона. – А тепер – спи. Я розбуджу тебе на літак. Усе буде добре, раз та гаразд. А потім ми з тобою заживемо як у казці.
Вони шепотілися про місця, які опісля відвідають. І він заснув.
17
Доктор Алан Блум і Джек Кроуфорд сиділи на складаних стільцях – єдиних меблях, що лишилися в кабінеті Кроуфорда.
– У шафі катма71, докторе.
Доктор Блум вдивлявся в мавпоподібне обличчя Кроуфорда й думав, чого від нього чекати далі. Поза його буркотінням і алка-зельцером доктор бачив розум, холодний, мов рентгенівський стіл.
– Куди пішов Вілл?
– Він погуляє собі й охолоне, – відповів Кроуфорд. – Він ненавидить Лаундза.
– Тобі не спало на думку, що ти можеш втратити Вілла після того, як Лектер опублікував його домашню адресу? Що він захоче повернутися до родини?
– Так, спало, на хвильку. Його це тяжко вразило.
– Ясна річ, – мовив доктор Блум.
70
«Secret Squirrel» – американський мультфільм 1965 року про шпигунські пригоди Білки й Крота.
71
Кроуфорд цитує дитячий віршик про стару матінку Габбард, яка хотіла пригостити свого песика кісточкою, та в шафі нічого не виявилося.