– Наскрізь прогнилим.
– У новинах сказали, що ФБР ніяк не захищало цього репортера.
– Він уже мав бути зі мною й Кроуфордом на той час, коли Зубний ельф побачить газету.
– Тепер новинарі звуть його Драконом.
– Так він сам себе називає.
– Вілле, тут така справа… я хочу забрати Віллі й поїхати звідси.
– Куди поїхати?
– До його бабусі й дідуся. Вони давно його не бачили, тож будуть раді.
– А, угу.
Бабуся й дідусь Віллі жили на ранчо на узбережжі штату Ореґон.
– Тут моторошно. Розумію, що місце нібито безпечне, проте нам тут сон не йде. Може, це заняття в тирі мене так налякали, не знаю.
– Мені шкода, Моллі.
«Якби ти тільки знала, як шкода».
– Я за тобою сумуватиму. Ми обоє сумуватимемо.
То вона вже все для себе вирішила.
– Коли ви їдете?
– Уранці.
– А як же крамниця?
– Евелін не проти взяти її на себе. Я профінансую осінню закупівлю, виключно заради відсотка, а вона отримає все, що зможе заробити.
– Собаки?
– Я попросила її зателефонувати в округ, Вілле. Вибач, може, про них хтось таки попіклується.
– Моллі, я…
– Якби я знала, що моє перебування тут якось тебе убезпечить, то я б лишилася. Та ти не зможеш врятувати геть усіх, Вілле, у цьому я тобі не допоможу. Ми поживемо в Ореґоні, а ти матимеш змогу піклуватися тільки про самого себе. Я не збираюся носитись із цим клятим пістолем до кінця життя, Вілле.
– Чом би тобі не поїхати до Окленда, на «Атлетів»89 подивишся.
Не варто було цього казати. Ой лихо, щось мовчанка затягнулася.
– Ну, гаразд, я тобі зателефоную, – сказала Моллі, – або ти сам мені туди зателефонуєш.
Ґрем відчув, як щось розривається. Йому сперло груди.
– Дай-но зателефоную в офіс, вони все облаштують. Ти вже забронювала квитки?
– Не на своє ім’я. Подумала, що газети…
– Добре. Добре. Я домовлюся, щоб вас провели. Щоб ви не йшли на посадку з іншими пасажирами й вилетіли з Вашингтона абсолютно непоміченими. Можна? Дозволь мені. На котру у вас літак?
– На девʼяту сорок. «Американ 118».
– Оʼкей, о восьмій тридцять… за Смітсонівським90. Там є стоянка «Парк-райт». Лишите там машину. Вас хтось зустріне. Прислухатиметься до наручного годинника, прикладе його до вуха, як виходитиме зі своєї автівки, окей?
– Згода.
– Слухай, у вас пересадка не в ОʼГарі? Я міг би підʼїхати…
– Ні. Пересадка в Міннеаполісі.
– Ох, Моллі. Може, я приїду та заберу вас, коли все скінчиться?
– Було б дуже мило з твого боку.
Дуже мило.
– Грошей вистачає?
– Банк мені щось перекине.
– Який?
– «Баркліз», отримаю в аеропорту. Не хвилюйся.
– Я за тобою сумуватиму.
– Я теж, та не більше, ніж зараз. Телефоном усі відстані однакові. Віллі передає привіт.
– Віллі теж привіт.
– Будь обережним, дорогий.
Вона ще ніколи не називала його дорогим. Йому було байдуже. Байдуже до всіх нових імен: дорогий, Червоний Дракон.
Нічний черговий офіцер у Вашингтоні з радістю організував для Моллі відліт. Ґрем притулився обличчям до прохолодної шибки й дивився, як широкі смуги дощу батожать автівки, що нечутно проносились унизу, як сіра вулиця освітлюється раптовими спалахами блискавки. На склі лишилися відбитки від чола, носа, губ і підборіддя.
Немає більше Моллі.
День завершився, тепер треба пережити ніч і безгубий голос, що винуватив Ґрема.
Жінка Лаундза. Тримала рештки його руки, поки все не скінчилось.
«Привіт, це Валері Лідс. Вибачте, наразі я не можу підійти до телефону…»
– І ти мені вибач, – сказав Ґрем.
Ґрем знов наповнив склянку й сів за стіл біля вікна, вдивляючись у порожній стілець навпроти. Він вдивлявся, поки простір над стільцем не набув людської подоби, повної чорних цяток. Видиво, мов тінь із летючого пилу. Ґрем спробував сплавити образ воєдино, побачити обличчя. Примара не бажала рухатись, у неї не було обличчя, проте, навіть безлиця, вона звертала на Ґрема відчутну увагу.
– Знаю, тобі важко, – сказав Ґрем, уже пʼянезний. – Та хоч спробуй зупинитися, зачекай, поки ми тебе знайдемо. Як маєш потребу щось учинити, то, бляха, приходь по мене. Мені похрін. А тобі стане краще. Тепер є купа способів допомогти тобі спинитися. Допомогти побороти те бажання. Тож поможи мені. Хоч трошки. Моллі пішла, старий Фредді помер. Лишились тільки ти і я, приятелю.
Він похилився через стіл, простягнув руку, і примара зникла.
Ґрем поклав голову на стіл, підперши щоку рукою. Коли за вікном спалахувала блискавка, він бачив на склі відбиток власного чола, носа, рота й підборіддя. Обличчя на шибці, яким сповзали краплі. Безоке. Обличчя, сповнене дощем.