– Треба дещо обговорити, аби більше не торкатися цієї теми, гаразд?
Мовчання.
– За останні кілька хвилин ти нічого не сказав. Власне, ти нічого не сказав із тих пір, як я згадала про логопедичну терапію, – вона говорила м’яким, проте впевненим голосом, без натяку на співчуття. – Я чудово тебе розумію, тому що ти дуже добре розмовляєш і тому, що я вмію слухати. Більшість людей неуважні. У мене постійно перепитують: «Що? Що?» Якщо ти не хочеш розмовляти – нічого страшного. Але я сподіваюсь, що таки заговориш. Бо ти вмієш, і мені дуже хочеться почути те, що ти можеш розповісти.
– М-м-м-м. Добре, – тихо відповів Доларгайд.
Ясна річ, ця невеличка промова була для неї дуже важлива. Невже вона запрошувала його до того приватного клубу на пару з китайцем-паралітиком? Доларгайд загадався, під яку категорію підпадає він сам.
Наступне прохання видалося йому неймовірним.
– Можна мені торкнутися твого обличчя? Я хочу знати, усміхаєшся ти чи супишся. Хочу знати, чи мені взагалі варто заткнутися.
Остання фраза прозвучала сухо й іронічно.
Реба підняла руку й стала чекати.
Чи добре вона справлятиметься, як їй відкусити пальці, подумав Доларгайд. Навіть повсякденною щелепою їх можна відгризти легко, мов хлібні палички. Якщо він упреться п’ятками в підлогу, перенесе всю вагу на диван і схопить її обома руками за зап’ясток, вона нізащо не встигне вирватися. Хрум, хрум, хрум, хрум, може, лишити великий палець. Щоб пироги міряла.
Він затис її зап’ясток великим і вказівним пальцями та обернув у світлі гарну, натруджену руку Реби. На ній було багато дрібних шрамів, кілька нових порізів і саден. Гладенький шрам на тильному боці міг бути опіком.
Заблизько від дому. Зарано в його Становленні. Так він утратить змогу на неї дивитися.
Таке неймовірне прохання – вона не могла знати про нього нічого особистого. Вона не пліткувала.
– Повір на слово, що я усміхаюся, – мовив він.
Пристойні «с». Губи дійсно розтягнулися в щось на кшталт усмішки, показались гарні повсякденні зуби.
Він звів зап’ясток Реби над її коліном і відпустив. Рука вмостилась на стегні, долоня трохи зіщулилась, пальці ковзнули тканиною, мов погляд, що його довелось відвести.
– Мабуть, кава вже готова, – сказала вона.
– Я піду.
Треба йти. Додому, полегшити тиск.
Вона кивнула.
– Якщо я тебе образила, то це ненавмисно.
– Ні.
Вона лишилася на отоманці, прислухаючись, чи клацнув замок після його відходу.
Реба Макклейн зробила собі ще один джин із тоніком. Поставила в програвач платівки Сеґовії104 й скрутилася калачиком на дивані. На подушці лишилася тепла вм’ятина після Доларгайда. У повітрі також лишилися його аромати – крем для взуття, новий шкіряний пасок, добрий лосьйон після гоління.
Навдивовижу замкнутий чоловік. На роботі його майже не обговорювали, тільки Дандрідж раз назвав його «тим сучим сином Доларгайдом» при одному зі своїх блюдолизів.
Реба цінувала замкнутість і самоту. У дитинстві, коли вона вчилася існувати після втрати зору, Реба практично не лишалася на самоті.
Тепер, на людях, вона ніколи не могла бути певна, чи її хтось не роздивляється. Тож політика Доларгайда не втручатись в особистий простір їй імпонувала. Вона не відчула й дещиці жалості з його боку, і це теж було добре.
Добрим був і джин.
Раптом музика Сеґовії видалася їй перенасиченою. Реба поставила платівку з китовими піснями.
Три важкі місяці в новому місті. Зима, бордюри, що їх треба шукати під снігом. Хоробра Реба Макклейн із її сильними ногами, вона ганьбила жалість до самої себе. Жалю вона не потерпить. Вона знала, що десь у глибині неї пролягає вена, якою тече злість скаліченої людини, і хоча Реба не могла її позбутись, проте могла змусити працювати собі на користь, живити жагу до незалежності, зміцнювати бажання брати все від кожного прийдешнього дня.
Вона була по-своєму міцним горішком. У світлі природної справедливості віра – не більше ніж нічні ліхтарі, і Реба це знала. Що б вона не робила, закінчить так само, як і всі: на спині, з трубкою в носі й питанням: «Оце й усе?»
Вона знала, що світло їй недоступне, проте доступно багато чого іншого. Вона могла отримувати насолоду – від допомоги учням, наприклад, і це задоволення тільки посилювалося дивним усвідомленням, що її ніхто не винагородить і не покарає за цю допомогу.
Заводячи нових друзів, вона остерігалася людей, які нав’язували піклування й живилися її залежністю. З кількома такими вона мала стосунки – сліпі їх ваблять, але то вороги.