Після німецької капітуляції 8 травня 1945 року Сталін замінив Гітлера в ролі господаря східної та центральної Європи. Раніше він стверджував, що ця війна буде несхожою на всі попередні війни в тому сенсі, що переможець її насадить свою політичну систему доти, доки лише зможуть дійти його війська. Коли Червона армія зустрілася із західними союзниками в Німеччині та Австрії, їхні служби військової поліції й розвідки встановили різного штибу окупаційні зони. Коли Аліса з Альбрехтом поспішали із Штраусберга до Відня у пошуку своїх доньок, то переходили з американської зони в совєтську, а отже, наражали себе на ризик. Совєтська поліція, особливо ж служба військової контррозвідки, так званий СМЕРШ, не вагалася заарештовувати цивільних, яких вважала ворогами совєтської влади.
Вільгельм залишався у Відні, без сумніву, сидячи дуже тихо після того, як Червона армія вступила в місто у квітні 1945 року. Він ризикував своїм життям у тій частині Європи, де принаймні в той час правила встановлювали совєти. Совєтська таємна поліція і військова розвідка вміло й енергійно діяли за лаштунками. Вони значно дієвіше, аніж свого часу німці, викорінювали організації польського та українського спротиву. Алісиних товаришів у польській Армії Крайовій здолали совєти.
У Польщі та інших країнах, чиї території повністю звільнила Червона армія, совєти запропонували встановити тимчасовий уряд із непропорційно великою роллю для комуністів, які відтак шляхом маніпуляцій добилися повного контролю. В Австрії, де американці та британці визволили східну й південну частини країни, совєти вчинили так само, знайшовши некомуніста, що очолив тимчасовий уряд. Але тут їхній маневр зазнав невдачі. Совєти поклали відповідальність за створення уряду на Карла Реннера, який призначив уряд, до складу якого, окрім Комуністичної партії Австрії, входили дві інші великі партії, що тепер називалися Соціал-демократичною партією і Народною партією. Совєти, а за ними американці та британці, визнали тимчасовий уряд навесні 1945 року.
Дві великі австрійські партії стали тим, чим раніше не були — недвозначними прибічницями демократії в Австрійській республіці. Чільники Соціал-демократів і Народної партії розуміли, що їхні партії могли перемогти на вільних і прозорих демократичних виборах, тоді як спонсорована совєтами Комуністична партія Австрії цього зробити не могла. Комунізм, який ніколи не мав популярності в Австрії, швидко здискредитувала совєтська окупація. Совєтська влада трактувала все майно у своїй окупаційній зоні як «колись німецьке», а отже, підлегле конфіскації. Найжахливішим і найнезабутнішим спогадом окупації було те, що совєтські солдати зґвалтували десятки тисяч жінок, поводячися у Відні так, як поводилися в Будапешті й Берліні. Після того, як совєти встановили пам’ятник невідомому солдатові на Шварцбергенпляц, віденці, виказуючи особливо макабричний приклад притаманного їм чорного гумору, охрестили його пам’ятником невідомому батькові. За прозорої процедури і високої участи виборців Комуністична партія Австрії не мала б жодного шансу на успіх на демократичних виборах.
Для двох партій — правоцентристської і лівоцентристської, — які тепер підтримували австрійську демократію, шанс на успіх на демократичних виборах значно перевищував усе, на що вони могли сподіватися від війни. Соціал-демократи були раді повернутися до політичної системи, з якої їх виключено, коли 1934 року їхню партію заборонили. Народна партія, фактична наступниця Фронту Батьківщини, була щаслива взагалі брати участь у політиці. В інших країнах Європи совєти представили всі партії правого спрямування як німецьких колаборантів. У Австрії вони не могли цього зробити. Усім було відомо, що Фронт Батьківщини 1938 року намагався захистити країну від нацистів. Повоєнний очільник Народної партії Леопольд Фігль провів більшу частину війни в німецьких концтаборах. Понад те, американці, британці й французи виразно хотіли встановлення демократичного устрою. Оскільки й вони брали участь в окупації Австрії, то совєти не могли так легко диктувати, кому брати участь у виборах, а кому ні[313].
Комунізм ішов услід за Червоною армією; демократія — за американцями і британцями. Австрія опинилася десь посередині. Вільгельм, чоловік королівського народження і прагнень, вирішив підтримати владу народу. У травні 1945 року, відразу після німецької капітуляції, Вільгельм поринув у демократичну політику Австрії. Він підтримав австрійську республіку після кар’єри монархіста, прийняв австрійську націю після цілого життя віри в імперію, ба навіть вступив у Народну партію після років оскаржування демократії як личини, за якою ховалася совєтська конспірація. Вільгельма не полишено цілком напризволяще. Його зв’язковий Поль Маас виїхав до Франції, але спершу познайомив Вільгельма з колегою, який називав себе Жаком Брієром. Брієр попросив Вільгельма виступити посередником між Народною партією і французьким правоцентристським Mouvement Républicaine Populaire. Вочевидь, Вільгельм познайомив офіцерів французької розвідки із чільниками Народної партії. У свій особливий спосіб він робив те саме, чим після німецької капітуляції займалася значна частина Європи — збирав із уламків вельми недемократичного минулого програму демократичної дії[314].
313
Дахау і Мавтгавзен. У країнах на кшталт Польщі це не завадило б совєтам виставити його німецьким колаборантом; у Австрії, де присутні були також американці й британці, совєтам довелося виявляти дещо більшу обережність.
314
ПДГ, 26 вересня 1947 р., ЦДАГО 26/1/66498-фп/148980/І/59; ПДГ, 14 квітня 1948 р. ЦДАГО 26/1/66498-фп/148980/І/28; ПДН, 19 червня 1947р., ЦДАГО263/1/66498-фп/148980/І/216; ПДГ, 5 вересня 1947 р., ЦДАГО 26/1/66498-фп/148980/І/39-40. Див. загалом Muller, Die Sowjetische Besatzung, 39–89; Buchanon and Conway, Political Catholicism in Europe; Boyer, «Political Catholicism», 6-36.