Обіцянка демократичних виборів в Австрії, що їх планувалося провести в листопаді 1945 року, дещо відволікала від важливішої проблеми — непевности щодо долі цілої країни. Зрозуміло було лише одне: Аншлюс скасовано, Австрія буде незалежною державою, що існуватиме окремо від Німеччини. На цьому британці, американці й совєти погодилися 1943 року. У липні 1945 року британський уряд Вінстона Черчиля упав, а з ним відпала й найменша можливість того, що Австрія знову буде монархією або осердям якогось штибу центральноєвропейської федерації. Отто фон Габсбург провів більшу частину війни у Сполучених Штатах, але не спромігся зібрати значної підтримки для своєї ідеї багатонаціональної федерації під правлінням члена габсбурзької династії. Отож союзники зійшлися на тому, що Австрія буде республікою, хоча розуміли цей термін по-різному. Совєти вважали, що правдивою республікою є та, у якій державний апарат від імени робітничого класу контролюють комуністи. Інші союзники вважали, що республіка повинна передбачати демократичну зміну влади шляхом вільних виборів. Всюди там, де совєти погоджувалися на вибори, вони очікували від своїх місцевих союзників їхньої фальсифікації.
У липні 1945 року союзники поділили Австрію на чотири зони окупації: совєтську, американську, британську, а також французьку — на альпійському далекому заході. Столиця теж мала підлягти окупації з боку чотирьох держав. Британська, французька та американська влада увійшла до Відня в серпні. Вільгельм, безсумнівно, собі на велику втіху, опинився у британському секторі міста. Йому могло здаватися, що він ішов на ризик за добру справу, працював для західної розвідки під час війни, а потім за демократію, а отже, тепер міг отримати свою винагороду. У травні й червні Вільгельм міг пишатися своєю демократичною відвагою і покластися на відносну безпеку британської (а не совєтської) військової поліції. Тієї осені він міг спостерігати, як демократія робила свою справу: ефективні кампанії проводили як Соціал-демократи, так і Народна партія. Вільгельм був у доброму гуморі, писав теплі листи господині свого будинку й водив дітей інших винаймачів купатися. У листопаді він сказав своїй господині, що після цілого життя мандрів він готовий осісти. Він був на той час п’ятдесятилітнім чоловіком. Було, мабуть, і справді пора[315].
Саме в той час, коли Вільгельм, здавалося, знаходив собі місце в новій Австрії, члени його родини шукали способу звідти вибратися. Відшукавши своїх доньок Марію-Кристину та Ренату, Альбрехт і Аліса не мали жодного зиску із того, щоб залишитися. Незрозуміло, чи Альбрехт шукав у місті свого брата Вільгельма; через багато років Марія-Кристина не пригадувала такої зустрічі. Хай як сталося, але у двох братів були різні обов’язки. Альбрехт із родиною були поляками, а не австрійцями, і вирушили назад до Польщі. Вони знали, що застануть країну під окупацією з боку Червоної армії, і що вона потрапить під контроль комуністів. У ту мить, коли вони могли легко втекти до вільної європейської країни — може, Іспанії або Швеції, де в них були родичі, — вони натомість вирішили повернутися до Польщі. Там вони спостерігали за тим, як владу захопили комуністи, які сфальсифікували результати референдуму 1946 року, а потім і загальних виборів у 1947-му.
В Австрії Вільгельмова партія перемогла на листопадових виборах 1945 року. Народна партія отримала майже половину голосів, а Соціал-демократи лише трохи відстали від неї. Комуністична партія Австрії зібрала лише 5,9 відсотка. Тоді Народна партія сформувала уряд у столиці, що її звільнили совєти. Ті були розгублені й не знали, як діяти. У Польщі — країні, де комуністи ніколи не змогли б перемогти на вільних виборах, — совєти могли допомогти їм залякати опонентів і підробити результати, й зробили це. Комуністична партія Австрії не мала під своїм контролем потрібних міністерств, а новий уряд тепло вітали британці й американці. Між союзниками виникла незгода, й майбутнє країни стало непевним. У березні 1946 року у виголошеній у Сполучених Штатах промові Вінстон Черчиль говорив про «залізну завісу», яка відділила східну Європу від західної. Здавалося, що проходить вона просто через Відень[316].