Навіть окупована чотирма державами Австрія була у значно кращому становищі, ніж Україна, що її повністю поглинув Совєтський Союз. Совєти повернули собі свою довоєнну Українську республіку і вдруге занексували землі, надані їм за умовами пакту про ненапад із Німеччиною від 1939 року. Ці територіальні набутки містили східну половину давньої габсбурзької землі Галичини. На цих галицьких чи західноукраїнських землях партизани Організації Українських Націоналістів вперто опиралися совєтському правлінню. Вони сподівалися перемогти ту армію, яка щойно подолала німців. їм відчайдушно потрібна була допомога.
Вільгельм, який 1946 року мав змогу зайнятися своїми справами і привітати себе з успіхами в Австрії, робив, що міг. Якимось чином йому вдалося знову вийти на зв’язок із французькою розвідкою. Вочевидь Вільгельм дав своєму зв’язковому Жакові Брієру знати, що він все ще надавався для місії укладання знайомств між західними органами розвідки та українськими націоналістами. На початку 1946 року Брієр познайомив Вільгельма з французом, який називав себе Жаном Пелісьє і стверджував, що є капітаном французького флоту. За словами Пелісьє, він прибув для здійснення спеціальної місії від французького уряду. Франція була зацікавлена у співпраці з українськими націоналістами. Взамін на інформацію про Совєтський Союз, вона могла обіцяти десанти солдатів і пропаганду над совєтськими територіями.
Вільгельм міг надати французам свої українські контакти часів війни. Він запропонував, щоб Ліда Тульчин, українська активістка, з якою вони з Романом товаришували під час війни, встановила зв’язок між Пелісьє і своїми колегами з Організації Українських Націоналістів. Однак Ліди у Відні вже не було. Побоюючись Червоної армії, вона втекла далі на Захід. Подібно до декількох тисяч інших українських націоналістів, вона пробралася до Баварії, яка належала до американської окупаційної зони Німеччини. Дізнавшися про це, Вільгельм припустив, що Романа можна було переконати вирушити на її пошуки[317].
Отож Вільгельм знову залучив свого приятеля Романа Новосада до розвідувальної роботи. Роман, як і Вільгельм, уже пішов був на значні ризики під час німецької окупації. Тепер, із перемогою совєтів, він був, порівняно зі своїм старшим другом, особливо вразливим. Він був молодий, не мав власних засобів до існування і носив польський паспорт — а це означало, що його кожної миті могли виселити до країни, яка швидко комунізувалася. До того ж, Роман народився в тій частині галицьких земель, що їх уведено до складу Совєтського Союзу, а отже, його легко могли депортувати й туди. Роман усе ще плекав плани й мав перспективи на майбутню кар’єру. Він хотів завершити свої студії і стати диригентом або композитором. Йому було що втрачати.
Тим не менш, коли Пелісьє запропонував йому вирушити до Баварії і знайти Піду, він негайно погодився. Чому? Він був патріотично налаштований і відважний. Вільгельм досі був для нього добрим товаришем. Крім цього, можливо, Роман був небайдужим до Піди, яка видавалася безпомічною утікачкою, а виявилася хитрою націоналісткою. Пелісьє дав Романові спеціальний пропуск до французької окупаційної зони в західній Франції, трохи на південь від Баварії. Він написав, що Роман, громадянин Польщі, їхав до Інсбрука диригувати концертом. Таке формулювання приховало не лише підставу Романового перебування у французькій зоні, але і його українську національність[318].
Роман виявився здібним посланцем. Він дістався до французької зони без пригод і літаком полетів далі з Інсбрука до Мюнхена. Він знайшов Піду в таборі для переміщених осіб — немале досягнення з огляду на хаос того часу — і повідомив їй, що представники французької влади хочуть зустрітися з проводом Організації Українських Націоналістів. Вона передала йому послання стосовно Миколи Лебедя, важливої постаті в середовищі націоналістів. Роман повернувся до французької зони, залишив записку на рецепції готелю, як і домовлено, і вирушив назад до Відня. Записку передано французькій розвідці, яка відтак підготувалася до зустрічі з Лебедем.
15 травня 1946 року Пелісьє зустрівся з Лебедем у невеличкому містечку серед лісів за Інсбруком. Жак Брієр, Роман Новосад і Ліда Тульчин теж були присутні, щоб створити атмосферу довіри. Однак справжні перемовини провадилися між офіцером французької розвідки і чільником українських націоналістів. Стараннями Вільгельма, Романа та Ліди важливий український діяч налагодив зв’язки зі службою розвідки західної держави. Друзі не могли знати, що станеться відтак, але розуміли, що допомогли українським націоналістам знайти опертя, яке без їхньої участи ті могли і не знайти. Врешті-решт Лебедь почав працювати на американців[319].
317
Як відомо дослідникам теми, тут ішлося про бандерівський відділ ОУН, який на той час роздирали внутрішні суперечності. Вільгельм зав'язав контакти із Українською Головною Визвольною Радою, бандерівською спробою створити загальну політично-військову організацію, під проводом якої націоналісти могли б готуватися до завершення війни. У цій праці я оминав обговорення міжусобних чвар українців; охочих ознайомитися з цим питанням відсилаю до своєї книжки Reconstruction of Nations і відповідних українських, польських та інших праць, що на них у ній покликаюся.
319
Отто: Brook-Shepherd, Uncrowned Emperor, 176. Розвиток подій у 1946 році: ПДН, 27 серпня 1947 р., ЦДАГО 263/1/66498-фп/148980/11/30-38; ПДН, 19 червня 1947 р., ЦДАГО 263/1/66498-фп/148980/І/204-206; ПДН, 23 квітня 1948 р., ЦДАГО 263/1/66498-фп/148980/ІІ/146-147; Новосад, «Василь Вишиваний», 25. Щодо американської кар'єри Лебедя див.: Burds, «Early Cold War».