Романові не судилося дізнатися про наслідки своїх зусиль, але від самих цих зусиль він отримував задоволення. Як виказувала його власна роль у місії, він любив іти на ризик, особливо там, де задіяні були жінки. Він не лише поїхав за Лідою у Баварію, але, схоже, після того ще й подався вслід за французькою розвідницею, яку послали наглядати за ним при здійсненні місії. Роман уперше завважив привабливу француженку в літаку з Інсбрука до Мюнхена. У Баварії вона тактовно втрутилася, щоб допомогти йому роз’яснити американцям свою справу в зоні їхньої окупації. Через декілька тижнів він знову наче випадково зустрів її у віденській філармонії. Вони почали разом ходити на концерти, а вона запросила його до свого помешкання на вечерю.
Вільгельм радив молодшому другові бути обережним. Якщо ця жінка справді була офіцером французької розвідки, то Роман виставляв своє приватне життя на спостереження з боку розвідувальної служби. Крім цього, він ризикував на традиційній, але нерозумній підставі сексу бути завербованим для здійснення французьких операцій. Хоча Вільгельм був не проти ризикувати разом із Романом, він намагався дбати за свого приятеля. А можливо, просто ревнував.
Вільгельмова прив’язаність до Франції не була ані сліпою, ані сентиментальною. Роки його власного життя в Парижі закінчилися публічним приниженням. Під час війни він помудрішав і подорослішав достатньо, щоб розуміти, що Франція може стати союзницею України. Він вірив у певну спорідненість інтересів між західними державами, однією з яких була Франція, і українським рухом. Вільгельм знав, що Німеччина зазнала поразки, а Совєтський Союз в Україні не мав інтересів, за винятком відновлення власної влади і знищення національного опору. Він вважав, що Франція, Британія і Сполучені Штати стануть найкращими покровительками для України по війні[320].
Вільгельм не помилявся, вважаючи, що в України не було інших можливих спонсорів, але, мабуть, покладав на спроможності Парижа, Лондона і Вашингтона занадто великі надії. Впродовж наступних років низка українських націоналістів отримала підтримку західних розвідувальних служб. Але американці, французи й британці не могли рівнятися з совєтською контррозвідкою. Совєти, як правило, заздалегідь знали, де мали відбутися десанти. Українців, які перетинали совєтський кордон за підтримки Заходу, як правило, хапали, катували і розстрілювали.
Якщо для України залишалася якась надія, то не особливо велика. Дивлячись із Відня, де він і далі вербував українських націоналістів для французької розвідки, Вільгельм погано розумів, якою відчайдушною стала національна боротьба українців. Совєти повернулися в західну Україну з твердим наміром розгромити будь-який опір. Совєтські спеціальні війська під командуванням Нікіти Хрущова отримали наказ виявляти більшу брутальність, а отже, й будити більший страх, аніж українські партизани, з якими вони боролися. Щоправда, представники українського опору не вагалися вбивати поляків, ба навіть українців, яких вважали нелояльними до своєї справи. Та, зрештою, совєтські війська розчленували достатньо тіл, спалили достатньо сіл і виселили достатню кількість родичів, щоб здобути перемогу над своїми ворогами. Вони мали на своєму боці державний апарат.
Щоб упевнитися в тому, що українське питання не зможе проти неї використати жодна зовнішня сила, Москва також втілила в життя безжальну політику, яка мала на меті узгодити населення з кордонами. За два роки депортацій, між 1944 і 1946 роком, на захід і на схід, у комуністичну Польщу і совєтську Україну депортовано близько мільйона поляків та українців. Ці дії були спрямовані на те, щоб позбавити Організацію Українських Націоналістів підтримки. З польського боку кордону комуністи дотримувалися відверто расистського погляду на присутність у їхній державі українців. Один із польських генералів запропонував — послуговуючись мовою, що нагадувала про Голокост, — «вирішити українську проблему раз і назавжди». Він був одним із командувачів останньої операції 1947 року, що переселила решту українців Польщі з півдня і сходу на північ і на захід. Серед жертв було населення Бескидських гір, яке мешкало недалеко від Живця, де Вільгельм уперше почув українську мову[321].
321
Див. Snyder, «То Resolve»; Snyder, «The Causes»; щодо цитат, цього аргументу і наступних абзаців.