Ідея України не померла; зрештою, совєти й далі правили над республікою із такою назвою. Простягаючись від східних степів до Карпат, охоплюючи майже всі землі, що на них українські патріоти претендували у Першій та Другій світових війнах, совєтська Україна була найважливішою республікою Совєтського Союзу після Росії. Та боротьба українських націоналістів за справжню державну незалежність на цих землях була приречена на поразку. Перед лицем приголомшливої чисельної переваги і безжальної антипартизанської тактики совєтських військ у совєтській Україні, на тому боці кордону вони зазнали остаточної поразки на початок 1950-х років.
Для того, щоб придушити українське національне повстання, совєти разом зі своїми союзниками, польськими комуністами, усунули всі сліди національного розмаїття в давній габсбурзькій землі Галичині, що її тепер було розділено між Совєтським Союзом і комуністичною Польщею. Поляки тепер були з польського боку, а українці — з українського. Євреїв під час Голокосту вбили німці, а німців тепер виселено до Німеччини. Багатонаціональна Галичина, творіння Габсбурґів, не змогла пережити Гітлера і Сталіна.
На 1948 рік габсбурзька Європа множинних лояльностей і непевних національностей, здавалося, досягла свого кінця. Польські Габсбурґи впали разом із Європою, що її збудували їхні предки. Штефанові сини й доньки або померли, або — з власної волі, чи ні — покинули Польщу. Рената померла 1935 року, Елеанора була в Австрії зі своїм чоловіком Кльосом; а Матильда та її чоловік Ольгерд Чарторийський втекли до Бразилії під час війни. Німці дивно з нею попрощалися.
Матильду, яка мандрувала через Німеччину зі своїм польським паспортом, зупинив німецький поліцай. «Габсбург? — запитав він, помітивши її дівоче прізвище. — Звучить наче по-єврейськи». У бразильському екзилі Матильда провадила свій час, пояснюючи, що має не німецьке, а австрійське коріння, а також, що вважає себе полькою. Лео помер 1939 року; хоча він сам, його дружина й діти, мабуть, були більшою мірою австрійцями чи німцями, ніж кимось іще, він, через ласку тієї ранньої смерти, назавжди зберіг невизначеність[322].
У кінці 1940-х Аліса з Альбрехтом прагнули залишитися поляками і зостатися в Польщі. Польський комуністичний режим відмовився повертати їм те, що захопили німці, — їхню землю і броварню. Альбрехт з Алісою вже одного разу втратили свою власність через те, що були поляками. Тепер вони втратили її ще раз, перед новим режимом, який називався польським. Останньою образою стало те, що Альбрехтові, який обрав Польщу, бився за Польщу і прийняв за неї муку, нова польська влада сказала, що він німець. Хворий і з розбитим серцем він покинув країну, подавшися до Швеції, де, як сподівалася Аліса, лікарі зможуть повернути йому здоров’я. Доньки приєдналися до нього на еміграції.
Аліса мандрувала зі Швеції до Польщі й назад, марно намагаючись повернути родинну власність. Сталося так, що коли вона дізналася про смерть чоловіка у 1951 році, вона була в Польщі. Тоді навіть Аліса визнала поразку. Ця жінка, що була полькою заради кохання своїх чоловіків, господинею гордої шляхетської родини, останньою з Габсбургів у Польщі, нарешті повернулася до Швеції, краю свого народження.
Що чекало на Вільгельма, українського Габсбурга, у цій новій Європі расової ясности і класової війни? У Відні 1947 року він знайшов спосіб примирити дві свої тотожності — австрійську та українську. Він прийняв австрійську демократію і підтримав австрійську політичну партію. Тим часом він сподівався, що, всупереч шансам, Україну вдасться визволити від совєтів. Він облаштував собі австрійську домівку і зберіг українську мрію. Навіть коли совєти на вулицях Відня 1947 року полювали на українських шпигунів, він міцно поєднав свою долю з долею українських друзів. Якби Австрія поновила свій суверенітет, а чотири держави зняли з неї окупацію, він був би в безпеці. Якби Україну якимось чином вдалося визволити з під совєтської влади, він став би героєм.
Вільгельм мусив розуміти: якби совєтам вдалося залишитись в обох країнах надовше, він був приречений зникнути з вулиць Відня і зі сторінок історії.
Помаранчеве. Європейські революції
Відень — місто музики, якщо лише музика ця лунає не надто голосно. Віденці мають свої уявлення про вечірню тишу, давно закріплені у звичаях і законах, для виконання яких мешканці міста не баряться закликати поліцію. Впродовж тривалого часу різкий стукіт у двері зазвичай заставав іноземців саме в ту мить, коли вони починали розчинятися в забаві. Віденська поліція чемна, але наполеглива, і часом змушена забирати людей із собою. Саме це й сталося одного весняного вечора у 1947 році, коли українського біженця Василя Качоровського, приятеля Вільгельма та Романа, заарештували за порушення спокою. Молодий чоловік допізна не йшов на спочинок, співав і танцював, відзначаючи уродини, які стали для нього останніми.
322
Mackiewicz, Dom Radziwiłłów, 211; Hamann, Die Habsburger, 401. Матильдин чоловік, Гієронім Радзивил, особа німецькомовна, яку в молодості вважали людиною пронімецьких переконань, під час війни допомагав польському антинімецькому опорові. Наприкінці війни його заарештували совєти. Помер він у сибірському засланні.