Совєтська політика була вбивчою і брехливою. Після того, як Вільгельм помер, совєти заперечували факт його смерти. Вони повідомили австрійську владу про вирок, таким чином давши їй підстави вважати, що він живий і перебуває в таборовому ув’язненні. Як зазвичай бувало в таких випадках, люди, які поверталися з Совєтського Союзу до Австрії, стверджували, що бачили Вільгельма живим. Згодом надійшли так само неправдиві звістки про те, що він помер в ув’язненні у 1950-х роках. Декілька років австрійська держава надсилала запити. 1952 року австрійська влада вирішила, що Вільгельм усе ж не був австрійським громадянином. Оскільки він так і не зрікся своїх прав на габсбурзькі трони, аргументували владці, то він узагалі не мав отримати громадянство 1936 року. Через чотири роки після його смерти Австрія вмила руки.
Вічна бездержавність, що впродовж більшої частини життя висвободжувала Вільгельма, тепер його знищила. Давно затих його неспокійний дух, підтвердження єдиної із відомих нам вічностей — вічности прагнення бути вічним. Його гарне тіло, яким колись захоплювалися на пляжах і лижних схилах Європи, було тепер зотлілим, безіменним і забутим. Він зник, душею і тілом, десь поміж монархією та модерністю, проживши життя таке багате і чудернацьке, що йому непотрібен був власний вік[330].
Разом із Вільгельмом, здавалося, загинула і певна українська мрія. Вільгельм був одним із десятків тисяч чоловіків та жінок, що їх у кінці 1940-х років совєти скарали за справжню чи гадану участь у рухах за українську незалежність. Багато з них — якщо не всі — походили із земель, що колись були габсбурзькою східною Галичиною. Можливо, більш за будь-кого з них Вільгельм втілював український зв’язок із Габсбурзькою монархією і заходом, зв’язок із європейською культурою та традицією, яка, на думку багатьох патріотів, відрізняла Україну від Росії.
Після анексії цих західних територій Москва цілком свідомо відітнула їх від їхньої габсбурзької історії. Геноцид й етнічні чистки вже принесли незворотні зміни серед населення. Німці між 1941 та 1944 роками вбили переважну більшість євреїв; після цього совєти депортували поляків (і уцілілих євреїв) до Польщі. Заборонивши Греко-Католицьку Церкву, совєти демонтували установу, що її Габсбурги створили для давнішого віку. Греко-Католицька Церква представляла не лише українську націю, а й цілу західну традицію церковної автономії супроти держави. У 1918 році Вільгельм відіграв незначну роль у планах греко-католицького митрополита навернути у свою віру православних. Замість цього цілком підконтрольна совєтській державі Російська Православна Церква поглинула західноукраїнських греко-католиків. їхній священичий чин заслано в тюрми та в Сибір. Один греко-католицький священик, із яким Роман перетнувся у в’язниці, подарував тому яблуко[331].
Коли совєти заарештували Романа у червні 1947 року, йому залишалося недовго до завершення своїх музичних студій — до цієї обставини він нав’язливо повертався на допитах. Навіть після того, як його з Вільгельмом у грудні перевезено до совєтської України, він плекав надії повернутися до Відня, завершити науку і стати диригентом. Замість цього його засуджено до важкої праці у совєтському таборі в Норильську, за полярним колом. У ҐУЛАҐу, в найгірших умовах, які лише можна було собі уявити, невтомний Роман, за спогадами колеги в ув’язненні, зорганізував «доволі непоганий хор та оркестр»[332].
Колишній Романів викладач Ганс Сваровський, що зробив собі добру кар’єру в нацистський період, після війни диригував у Відні, Граці та Единбурзі — місцях, значно приємніших за постійну мерзлоту арктичної зони. За свою довгу й успішну кар’єру він виховав низку диригентів наступного покоління. Деякі з них тепер широко відомі у світі класичної музики. Роман, так само, як і численні інші українські митці двадцятого століття, залишив по собі слід у політиці, а не в мистецтві. Та, наскільки можна встановити з полишених ним писань, Роман ніколи не шкодував через ризики, на які пішов заради Вільгельма й заради України[333].
330
Австрія: Bundes Ministerium für Inneres, Abteilung 2, «Wilhelm Franz Josef Habsburg-Lothringen», 29 листопада 1952 p., AR GA, 69.002/1955.
331
То був Климентій Шептицький, брат Вільгельмового покровителя Андрея Шептицького і гідна захоплення постать сам по собі. Повоєнну історію західної України годі підсумувати тут. Див. Magocsi, History of Ukraine; Грицак, Нарис; Yekelchyk, Ukraine. Добрими вступами до совєтської системи таборів є: Applebaum, Gulag, а також Khlevniuk, History of the Gulag. Щодо Голокосту в східній Галичині див.: Pohl, Nazionalsozialistische Judenverfolgung. Щодо зникнення історичної Галичини див.: Snyder, Reconstruction of Nations; Pollack, Nach Galizien.
333
Сваровський: див. D/e Musik in Geschichte und Gegenwart або Бейкерів (Baker) Biographical Music Dictionary of Musicians.