Тоді ініціатива у балканській, а отже, європейській політиці вислизнула з рук великих держав. 1912 року союз чотирьох національних балканських монархій — Сербія, Чорногорія, Греція та Болгарія — напав на Османську імперію і захопив значну частину того, що залишалося від її європейських територій. Цей конфлікт, Перша балканська війна, показав, що змінювати контури Європи можуть і малі держави, а також те, що націоналізм може руйнувати імперії. Після цього балканські держави накинулися одна на одну, розв’язавши Другу балканську війну 1913 року. Коли дим розвіявся, головною переможницею виявилася Сербія, яка подвоїла свою територію і на п’ятдесят відсотків збільшила населення. Генеральний штаб габсбурзького війська наполягав на запобіжній війні проти Сербії. Якщо монархія, вважали там, не поквапиться позбутися національних шкідників на кшталт Сербії, то Габсбурґів чекатиме така ж доля, як і Османів. Представники генерального штабу втомилися від ролі терплячої осі, що її виконувала Габсбурзька монархія. Якщо силу доводилося врівноважувати, то вони воліли шукати рівноваги на високо натягненій линві тактичного бою. Людина, яка йде по канату, принаймні має відчуття руху вперед, до того ж, несе палицю. Впродовж 1913–1914 років керівник генерального штабу рекомендував розпочати війну проти Сербії аж двадцять п’ять разів[80].
Свого часу, в спокійніші дев’яності роки дев’ятнадцятого століття, Франц-Фердинанд та Штефан обговорювали балканську політику на спільному плаванні Адріатикою. Під час кризи, яку спричинила анексія Боснії, вони писали одне одному листи, побоюючися війни. Франц-Фердинанд не вірив, що війна може вирішити балканське питання. На його думку, приєднання Сербії до габсбурзьких володінь могло лише додати клопотів. Сербія могла дати імперії хіба «вбивць, негідників і декілька сливових дерев». Штефан, який два десятиліття прожив на Адріатичному морі, почувався ближчим до балканських народів, аніж Франц-Фердинанд. Він назвав одного зі своїх синів на честь Кирила та Методія, найшанованіших святих цих православних земель. Та його думки текли у подібному руслі. 1907 року, за рік до початку анексійної кризи, він покинув Балкани, свою уявну Югославію, на користь Галичини, своєї вимріяної Польщі[81].
Віллі розумів плани батька і не поступався йому ані винахідливістю, ані жвавістю. Хоча батькове покоління могло й не трактувати українців як націю, визначення нації мінялося. Наставала епоха демократії, за якої чисельність населення починала важити стільки ж, скільки й багатство; епоха етнічности, в якій культура могла посісти місце традиції; та епоха науки, в якій демографія могла з позірною точністю числити національне населення. Віллі міг вважати українців за націю з таким самим статусом і правами, як і в поляків. Популістський характер такої політики міг лише приваблювати молоду людину, яка вважала себе приятелем посполитого люду. Та обставина, що українці були «неісторичною нацією», як було прийнято в ті часи казати, вабила його молодечий дух. Вільгельм вважав українців природним народом, народом весни, паростком, який може гнутися за вітром. Поляки належали до цивілізації тління. Як він скаже на декілька років пізніше: «Польща! Так, поляки були колись народом високої культури, це я справді мушу визнати, але тепер прийшла їхня осінь. Настає культура надміру, настає декаданс»[82].
Історія Габсбурґів показує, що декаданс може тривати напрочуд довго. За якісь три століття перед тим предок Віллі, імператор Максимільян II замовив Арчимбольдо його знамениті зображення чотирьох пір року: весна з фруктами й овочами в зелених та червоних тонах, осінь як пишний пізній врожай гарбузів, картоплі та винограду — обидві ці пори року в подобі чоловіків. Годі знайти більш захопливе й занепадницьке передання плину часу. Та, попри всю індивідуальність портретів, час вони представляють як нескінченне коло пір року. Однак Габсбурги справді досягли поворотної точки, дотичної до моменту, коли вічний династичний час поступається разючим візіям катастрофи й порятунку.