Так усе почалося. З потурання Франції Росія мобілізувала своє військо на захист Сербії. Німеччина висунула до Росії вимогу припинити підготування до війни. Коли Росія відмовилася, Німеччина 1 серпня оголосила війну їй. Це, у свою чергу, зробило неминучою війну між Францією та Німеччиною. Франція була союзницею Росії, разом вони оточували Німеччину. Німецькі плани вимагали швидкої перемоги над Францією, щоб уникнути війни на два фронти. Шлях захоплення Франції пролягав через нейтральну Бельгію. Німецьке порушення бельгійської нейтральности 4 серпня втягло у війну Великобританію. За декілька тижнів політичне вбивство спричинило регіональну війну на Балканах; за декілька днів ця регіональна війна перетворилася на європейську війну за контроль над континентом.
Перша світова війна була не тим конфліктом, на який розраховували габсбурзькі генерали. Вони думали, що можуть завдавати швидких ударів і контролювати їх політичні наслідки. Також вони передбачали, що приборкання Сербії займе не більше, ніж декілька днів. Та габсбурзький наступ зазнав невдачі. Загартовані у двох балканських війнах сербські війська під командуванням розумних генералів розгорнули вперту оборону і 19 серпня завдали габсбурзьким силам поразки у битві при Цері. Напавши на Сербію, невеличку державу на південь від своїх земель, Габсбурзька монархія мусила воювати з Росією, величезною імперією на північному сході. Частини габсбурзьких військ минали одна одну на залізниці, рухаючись хто з сербського фронту на російський, хто з російського на сербський. Не допомагало й те, що Росія володіла мобілізаційним розкладом та воєнними планами Габсбурґів завдяки зраді полковника Редля, який торгував ними заради грошей, потрібних на утримання чоловічого гарему. Декларована воєнна мета монархії, яка полягала у перемозі над Сербією, вислизнула їй з рук.
Для певних не обділених уявою людей у Габсбурзькій монархії як південний, так і східний фронти обіцяли розв’язання національних питань. Перемога над Сербією дозволила б монархії розширитися на південь, охопивши південних слов’ян на Балканах і дозволивши їм провадити своє національне життя спільно, але під опікою Габсбурґів. Перемога над Росією давала змогу розширитися на північний схід, відтак розв’язавши питання українське та польське. Якби Габсбургам вдалося перехопити достатньо земель від Росії, то можна було б створити нові польські та українські коронні землі, які задовольнили б національні претензії обох народів. Польсько-українським конфліктам у Габсбурзькій монархії покладе край перемога над Росією: у цьому й українців, і поляків запевняв австрійський прем’єр-міністр[85].
Українські та польські політики, призвичаєні до здушених сварок через єдину провінцію Галичину, почули, що скоро їм доведеться ділити землі, відібрані від Росії. Такій перспективі не бракувало привабливости, до того ж її підтримувала політика. Габсбурзька монархія дозволила формування та вишкіл польської військової організації, яку у серпні 1914 року перевела на фондування і перейменувала на Польські Легіони. З ініціативи утвореної того ж місяця Української Національної Ради набрано також Український Легіон. Подібно до Польського Легіону, Український Легіон слугував політичній меті. Ці частини мали продемонструвати підданцям Габсбурґів, що цісар переймається своїми народами, а підданцям Російської імперії — що від габсбурзьких збройних сил варто чекати національного визволення.
Але така національна політика вимагала військових перемог, здобути які у перші тижні війни не вдалося. Поки габсбурзькі війська затримувалися у Сербії, росіяни зайняли Галичину. Перелякані габсбурзькі солдати вдалися до негайних судів і страт українських цивільних, яких підозрювали в нелояльності. У цій ситуації Габсбурги полишили думати про розв’язання національних питань. Нагально постала необхідність зупинити наступ росіян. Габсбурзька монархія була змушена битися з чисельнішими російськими силами на східному фронті саме в той час, коли основні сили німецького війська захопили Францію. Габсбурзьких генералів дратував позірний брак німецької підтримки. Та першу велику перемогу здобули саме німці, а не Габсбурги. Генерали Еріх Людендорф та Пауль фон Гінденбурґ, поставлені на чолі Восьмої німецької армії, присвоїли собі заслугу перемоги над Другою російською армією під Танненбергом. Хоча вони мали невеликий стосунок (чи й геть жодного) до планів битви, складених до їх вступу на посаду, Людендорф та Гінденбург стали національними героями Німеччини, і кривава відсіч Габсбурґів протягом перших тижнів війни відійшла в забуття[86].
85
Такі заяви контрастували із його закликами до німців та чехів відкласти свої національні чвари до кінця війни. Жодна військова перемога не могла покращити їхнього відносного становища в монархії. Попик, Українці в Австрії, 99-100; Judson, Guardians of the Nation, 220.