Вільгельм пишався своїми вояками, називаючи українців найкращими з солдатів. Він захищав їх від переслідувань із боку місцевої цивільної влади, представники якої були переважно поляками. Звісно, він не міг захистити їх від російських куль. Вільгельм не любив війну. «Мої враження від бою такі: по-перше, неправда те, що до нього можна звикнути. Найперший бій завдає найменшої тривоги». «Мої битви, — писав він п’ять років по тому в мемуарах, — були б задовільними, якби не втрати людей, до яких почав прихильно ставитися»[91].
Улітку 1915 року, поки російські сили відступали на схід, знову постало українське питання. Вільгельм провадив українську частину через Галичину, допомагаючи визволити край від російського правління. До початку війни Галичиною керували польські еліти. Після них краєм правили російські окупанти. Хто мав контролювати провінцію тепер, після повернення габсбурзької влади? Поляки, як раніше, чи, може, українці?
Польське та українське питання були нерозривно пов’язані, а габсбурзька політика мусила рахуватися з німцями і їхніми преференціями. Росіяни, які в Галичині відступали перед силами Габсбургів, в інших землях історичної Польщі відступали перед німцями. У серпні 1915 року німці оволоділи історичною польською столицею Варшавою, яка протягом останнього століття була великим містом Російської імперії. Коли військова рівновага стала на користь Відня і Берліна, союзники мусили вирішувати, що робити з Польщею та Україною. Цих двох країн, звісно, не існувало, але імперіям треба було експлуатувати національні почуття. На прикрість їм, годі було використовувати водночас обидва націоналізми, оскільки українські й польські патріоти мали схильність претендувати на одні й ті ж землі.
У Відня виник план: польські землі, відібрані від Росії, стануть польським королівством, яке приєднається до Габсбурзької монархії. Берлін початково прийняв такий «австро-польський» розв’язок. Та якщо Польща мала стати королівством, то їй потрібен був король. Очевидним кандидатом був ерцгерцог Штефан — як засновник польської королівської родини, як член династії Габсбургів і як приятель німецького цісаря. Місцева шляхта злетілася, аби його обрати, імітуючи давню польську традицію. Окупованою Польщею ширилися чутки, що його вже короновано. Та австро-польський розв’язок мав зробити королем Польщі цісаря Франца-Йосифа, а не одного з його родичів. Габсбурзький регент із надто близькими німецькими зв’язками видавався недостатньо надійним. Штефан підготувався добре, а його цісар, можливо, трохи гірше. Вісімдесятичотирьохлітній Франц-Йосиф завагався. Габсбурги втратили свою найкращу нагоду посісти польський трон[92].
На 1916 рік німецька позиція щодо Польщі змінилася, на розчарування Габсбургів. Німецька роль сильнішого союзника була підтверджена на полі битви. Тим часом німецьке військо отримувало чимраз більший контроль над закордонною політикою своєї країни. Німці почали розглядати залежну Польщу як частину значно більшої сфери німецького впливу у Європі. Дехто бачив у цій сфері впливу й Габсбурзьку монархію. Німеччина доходила до потрактування монархії як частини Європи, що мала змінитися завдяки війні, а не лише як військової союзниці.
Німеччина прагнула, щоб Габсбурзька монархія стала державою, над якою домінувала б її німецька меншина. Така преференція повставала проти австро-польського розв’язку. Якщо Габсбурзька монархія розшириться ще на польське королівство, то посилиться і роль слов’янських підданців імперії. Натомість роль німецьких підданців послабне. Тим часом габсбурзьке вирішення їхніх національних проблем вимагало територіального зростання саме для того, щоб задовольнити національні вимоги слов’ян, тож німецька інтервенція у справах Габсбурґів, як правило, посилювала територіальний status quo, аби втримати позиції німців. Природно, що ця розбіжність призводила до напруги[93].
Габсбурзько-німецькі незгоди поставили Штефана у скрутне становище. Характер майбутньої Польщі був джерелом суперечок між Німеччиною та Гамбурзькою монархією, і посередині цієї суперечки опинився він. Хоча він був Габсбургом, німці вважали, що він прислужиться їхньому баченню Польщі. У червні 1916 року Берлін запропонував кандидатуру Штефана на регента майбутнього польського королівства. Це лише посилило підозри щодо нього з боку цісаря Франца-Йосифа, який відхилив пропозицію. Габсбурґи спробували переконати Німеччину прийняти компромісний розв’язок, яким могла б стати польська конституційна монархія.
92
Щодо Штефана та Вільгельма у цей проміжок часу див.: HHStA, Fach 1, Karton 66, Folder «Erzherzog Stefan», Telegram, Prinz Hohenlohe, Berlin, 7 лютого 1916 p. Щодо чуток і зібрань див.: Lubomirska, Pamiętnik, 121, 333.
93
Burian, Austria in Dissolution, 96–97, 100, 342; Shanafelt, Secret Enemy, 71, 80, 90; Zeman, Breakup, 100,104.