Тим часом нова Росія ледве давала собі раду зі спадком величезної континентальної імперії, населення якої лише наполовину складалося з росіян. На заході та півдні старої імперії політичні партії умовно проголосили свої права вирішувати майбутнє неросійських народів. У Києві 20 березня встановлено Українську Центральну Раду. Надійшла мить, якої чекали численні українські політики в Габсбурзькій монархії. Здавалося, що українські землі стоять на порозі національної незалежности. Бракувало лише невеликого поштовху, і саме вони могли бути тими людьми, що його нададуть. Якби габсбурзьке військо змогло вступити в Україну, то, можливо, здужало б і вийти за межі Галичини, створивши велику українську державу.
У цю сповнену очікувань мить, після смерти Франца-Йосифа, після падіння Романових, Вільгельм повернувся на поле битви. Він виїхав із Відня до Львова 3 квітня 1917 року. До своїх солдатів, яким зі столиці спершу надіслав пиво і трунки, він приєднався ще через два дні. Вільгельм умів потішити своїх вояків; тепер він знав також щось і про політику. Він здобув розуміння політичних дилем України й вів перемовини з батьком, а також із Карлом. Тепер він знову опинився на непередбачуваному східному фронті, та політика його вже не надто бентежила. Коли з Польщі надійшли важливі новини, Вільгельм уже не був дезорієнтованим. У квітні 1917 року Берлін та Відень загалом погодилися, що Штефан буде королем. 1 травня 1917 року відповідне рішення ухвалила Польська Регентська Рада, що її окупаційні сили встановили з метою призначити монарха. Згодом, того ж місяця, кайзер Вільгельм II нагородив Вільгельма Залізним Хрестом. Попри покладені на батька з сином почесті, політична диспозиція Польщі та України була аж ніяк не остаточною — це добре розуміли як Штефан, так і Вільгельм[100].
Тим часом у Відні українські приятелі Вільгельма знайшли новий спосіб здійснювати вплив. Цісар Карл вирішив знову скликати парламент. Майже від самого початку війни своїми австрійськими володіннями він правив як імперською військовою диктатурою, і законодавчий орган не засідав. 30 травня 1917 року, вперше з 1914 року, провела засідання нижня палата парламенту. Українські політичні партії закликали до створення в монархії української землі й висловили свою підтримку ідеї українського національного самовизначення в Росії. Однак голоси, потрібні новому коаліційному урядові для прийняття законодавчих актів, надали польські, а не українські партії. У такому становищі, під тиском як українців, так і поляків, Габсбурги мусили виграти війну за кордоном, аби втримати мир удома. Єдиний певний шлях до задоволення і поляків, й українців лежав через захоплення російських земель, які можна буде поділити між новими польськими та українськими коронними землями[101].
Відтак польські та українські депутати, що дебатували у Відні, шукали єдиного справжнього рішення на сході. Вільгельм, який боєм проклав собі шлях через Галичину в колишні російські землі, зажив репутації українського патріота. Він усе ще послуговувався в розмові ідеалістичними термінами, пишучи українському другові, що «метою його життя є ощасливлення народу». Але, крім цього, він також займався цілком свідомою самопромоцією, просячи своїх українських знайомих повідомлювати одне одному про його подвиги. Найкращим короткотерміновим вирішенням національних проблем Габсбурзької монархії Вільгельм тепер уважав створення з габсбурзьких земель Австро-Угорщино-Польщі, в якій східна Галичина була б частиною Австрії, а не Польщі. Як Габсбург і як українець, він не сумнівався, що вирішення українського питання принесе користь і його родині, і його нації[102].
Його цісар знав, що справи дещо складніші. Карл мусив якимось чином добитися підтримки українців для габсбурзької справи. Очевидним знаряддям для цього був Вільгельм. Карл зателефонував Вільгельмові — чого б ніколи не зробив його попередник, оскільки Франц-Йосиф не користувався телефоном, — і попросив долучитися до його імпровізованої подорожі Галичиною. Двоє чоловіків зустрілися на одному з віденських вокзалів, і цісар Карл якнайпоштивіше привітав свого кузена: «Знаєш, любий Вільгельме, я взяв тебе з собою, щоб українці в тобі побачили знак мого зацікавлення в їхній землі та народові». Під час подорожі двох молодих Габсбургів по східній Галичині у липні та серпні 1917 року Карл пообіцяв, що габсбурзькі війська і відновлена габсбурзька влада обходитимуться з українцями справедливо[103].
100
Щодо Вільгельмового від'їзду 3 квітня див.: Вільгельм до Гужковського, 22 березня 1917 р., ЦДІАЛ 408/1/567/88. Про постачання алкоголю йдеться у: Вільгельм до Гужковського [1917], ЦДІАЛ 408/1/567/124. Щодо Регентської Ради див.: Polski Słownik Biograficzny, т. 9, 219. Вільгельмове нагородження орденом Залізного Хреста 21 травня 1917 року згадується у КА, Personalevidenzen, Qualifikationsliste und Grundbuchblatt des Erzherzogs Wilhelm F. Josef, Veränderungen.
103
Цитату і деталі можна знайти у: Вільгельм до Василька, 1 серпня 1917 р., ЦДІАЛ 358/3t/166/34-35. Карлова служба в Коломиї описана у Skrzypek, «Ukraińcy w Austrii», 74.