Большевицька революція була бажаним наслідком німецької політики, але в Габсбургів залишалася ще одна карта, яку можна було викласти в Росії — український національний рух. Вільгельм, якого того листопада піднято до рангу капітана, стояв на межі великої перемоги. Центральна Рада в Києві проголосила у січні 1918 року незалежність Української держави. З напучування Шептицького Вільгельм зрозумів, що нова Україна, аби пережити майбутній наступ Червоної армії большевиків, потребуватиме допомоги. Відтак необхідним для новоутвореної держави було визнання Центральних держав. Здобути свою Україну Вільгельм зміг би, якби спромігся перетворитися з командира битв на хитрого дипломата. 7 січня він зі своїми солдатами відсвяткував східнообрядне Різдво, 12 січня покинув військо і відтоді звернув всю свою увагу на дипломатію української незалежности[106].
Перемовини поміж Німеччиною, Габсбурзькою монархією та двома їхніми східними партнерами розпочалися в Брест-Литовську в перші дні 1918 року. Одним із цих східних партнерів були большевики, чий вивід Росії з війни посприяв німецьким та габсбурзьким інтересам. Іншим партнером була новоутворена Українська Народна Республіка, яка шукала захисту від тих-таки большевиків. Вільгельм і його приятель, галицький український політик Микола Василько роз’яснили українським дипломатам Києва, що репутація їх батьківщини як країни з потужною сільськогосподарською економікою додавала сили їхній позиції в переговорах, яка, на перший погляд, видавалася слабшою. Габсбурзька монархія відчувала нагальну потребу в їжі. Морська блокада з боку Британії спричинила в країні голод, а виробництво пшениці в монархії за час війни впало майже наполовину. 20 січня 1918 року, поки перемовини тривали, у Відні страйкувало 113 000 робітників, які вимагали їжі. Наступного дня газбурзький Генеральний штаб доповів, що військо «ледве животіє»[107].
Усвідомлення цього додало українським дипломатам духу висунути дві вимоги. Перша полягала в тому, що їхня незалежна українська держава повинна містити певний західний регіон, який поляки вважали польським. Друга зобов’язувала Габсбурзьку монархію визнати окрему українську провінцію. 22 січня габсбурзький міністр закордонних справ представив ці два пункти у Відні. Уряд, що опинився у відчайдушному становищі, прийняв їх. 9 лютого 1918 року німецькі, габсбурзькі та українські дипломати підписали угоду, знану як Хлібний мир. Німеччина та Габсбурзька монархія погодилися визнати Українську Народну Республіку; до того ж, у таємному протоколі Габсбурзька монархія пообіцяла створити українську коронну землю зі східної Галичини й Буковини.
Тим часом лютувала війна між большевицькими та українськими військами. У день підписання договору Червона армія захопила Київ, який мав бути столицею незалежної України. Українські делегати отримали міжнародне визнання для держави, яка не могла себе захистити проти большевиків й існувала в кордонах, що мусили обурити поляків, і з правом втручатися у внутрішні справи Габсбургів. Усе це дано їм в обмін на обіцянку їжі, на постачання якої в української держави не було інфраструктури. Справа мала вигляд неабиякого дипломатичного тріумфу, на радість Вільгельма. Кожну значну політичну вимогу українців задоволено. Він допоміг створити базу для двох українських політичних утворень — незалежної Української Народної Республіки на сході та української коронної землі в межах Габсбурзької монархії. Поза сумнівом, Вільгельм сподівався, що ці два утворення колись злучаться в одне, можливо, у його «Князівство Українське». Для князівства, врешті, потрібен князь. З огляду на революційний настрій на сході, князь має бути червоним.
За словами Вільгельма, підписання Хлібного миру було «для мене як українця, а я почуваюся українцем, одним із найпрекрасніших днів мого життя»[108]. У поезії, що її Вільгельм написав про війну, він романтично стверджував, що майбутнє України можна було бачити через «краплю червоної крови», через страждання його вояків. Його солдати, безперечно, допомогли йому перетворитися на українського офіцера, яким він тепер був, навчивши пісень та оповідей і подарувавши йому об’єкт вірности й любови. Однак його тріумф у Брест-Литовську мав більший стосунок до політичної освіти, що її він отримав від українських політиків, Габсбурзьких цісарів та власного батька. Українська Народна Республіка, яка здобула в лютому 1918 року визнання, була Вільгельмовим тріумфом у ролі молодого дипломата. Республіка ця була значно більшою за проголошене в листопаді 1916 року Королівство Польське, з правового огляду вона була незалежною державою, і видавалося, що вона мала певнішу підтримку з боку Відня та Берліна.
106
Вільгельм до Шептицького, 4 грудня 1917 р., ЦДІАЛ, 358/3t/166/4; Терещенко та Осташко, Український патріот, 15–16; Grelka, Die ukrainische Nationalbewegung, 92; KA, Personalevidenzen, Qualifikationsliste und Grundbuchblatt des Erzherzogs Wilhelm F. Josef, Veränderungen; Вільгельм до Гужковського, 10 січня 1918 р., ЦДІАЛ 358/3T/166/6.
107
Щодо страйків див.: Bihl, Österreich-Ungarn und die Friedenschlüsse, 87. Віденське суспільство в часі окупації див.: Healy, Vienna. Чернін у Відні 22 січня 1918 р. див.: Arz, Zur Geschichte des Grossen Krieges, 225. Листування генерального штабу Габсбурґів: КА, Armeeoberkommando, Op. Abteilung, Op. geh. Akten, Karton 464, K.u.k. AOK zu Op. Geh. Nr. 829, Chef des Generalstabes, «Sitzungsbericht vom 21 Jänner (1918)». Щодо Вільгельма та Василька див.: Донцов, Рік 1918,14; Skrzypek, «Ukraińcy w Austrii», 353; Гірняк, Полк. Василь Вишиваний, 13; Bihl, Österreich-Ungarn und die Friedenschlüsse, 98; Залізняк, «Моя участь», 80–81; Попик, Українці в Австрії, 134–143.