Вільгельм перевершив свого батька, ще ані разу не мусивши йому протиставитися.
Сіре. Володарі тіней
Українська Народна Республіка від самого початку була протекторатом. Після того, як Німеччина та Габсбурзька монархія, за умовами Хлібного миру 9 лютого 1918 року, визнали її уряд, вони мусили очистити її землі від большевиків. На запрошення українського уряду німецькі солдати 18 лютого перетнули український кордон. Габсбурзькі війська вступили в Україну десять днів по тому. Перед східним поступом двох армій через українські землі в напрямку Росії большевики мусили укладати мир. За умовами договору, що його підписано з Німеччиною і Габсбурзькою монархією в березні 1918 року, вони відступили територію України. Війна на сході завершилася перемогою Берліна та Відня.
Та переможні союзники не досягли згоди. Німеччина вступила в Україну, не чекаючи на Габсбургів; Габсбурги вступили слідом, аби не дозволити Німеччині забрати собі все. Німецькі та габсбурзькі загони зіткнулися одне з одним, спричинивши непорозуміння і чвари. Перш ніж генеральні штаби обох держав змогли узгодити окупаційні зони, минув понад місяць. Німеччина мала окупувати Київ та північ, Габсбурзька монархія — південь. Обидві держави ділили між собою контроль над чорноморськими портами на кшталт Одеси. Як Німеччина, так і Габсбурзька монархія встановили у Києві дипломатичні пости[109].
Берлін і Відень вжили засадничо відмінних підходів до політики стосовно України. Габсбурги прагнули, щоб українська держава стала політично самодостатньою і виконувала роль їхньої союзниці — наразі проти революційної Росії, згодом і проти Німеччини. Відтак Габсбурзька окупація південної України мусила бути винахідливою. Попри те, що народи Габсбурзької монархії голодували, здобуття їжі не було для її солдатів в Україні головним пріоритетом. За словами голови штабу війська, їхня чільна ціль полягала в тому, щоб «зміцнювати національну українську сепаратистську думку». «Пробудження національної української орієнтації під час війни, — писав дипломатичний представник Габсбургів у Києві, — безперечно, було слушним і успішним ходом» проти Росії. Тепер цю ж політику мали застосовувати для послаблення німців. Український націоналізм слід було підтримувати, українські інституції розбудовувати як укріплення проти теперішнього союзника Габсбургів. Як сказав габсбурзький офіцер військової розвідки, якого призначено відповідальним за Україну, — «ми, як творці першої української військової одиниці, покликані увійти в Україну як поводирі — супроти Німеччини!»[110].
Німеччина мала власну, значно простішу політику. Україна для Берліна була джерелом їжі, а українці — селянами, що вирощували для німців урожаї. Українська політика Німеччини не відзначалася глибиною. Габсбурзька монархія бачила новоутворену українську державу стратегічним здобутком, а Німеччина вважала її знаряддям для збору зерна. Якщо певний український уряд не зараджував із цим завданням, то, згідно з німецьким мисленням, його можна було замінити на інший. Тоді як Габсбурги вважали, що підтримка українського націоналізму слугуватиме їхнім власним інтересам, німці в Україні не менш радо шукали союзників і агентів серед росіян, поляків чи євреїв. Габсбурги також побоювалися, що їхні німецькі союзники, замість того, щоб після перемоги на сході шукати миру, прагнули використати Україну, щоб досягти нафтових полів Кавказу та Іраку, які дозволили б їм продовжити війну в гонитві за світовим пануванням[111].
Загалом гору взяли німці. Збройні сили Габсбургів мусили змиритися із загальним німецьким командуванням. 29 квітня 1918 року німці розпустили український уряд, з яким щойно вели перемовини обидві держави. Влада Української Народної Республіки безперечно була некомпетентною: президент-історик мав звичку знімати слухавку телефону з гачка, щоб йому не перешкоджали правити рукописи своїх книжок. Та республіка була принаймні легітимною, із діапазоном політичних партій, що прагнули представляти народи України. Після перевороту Україна формально зберегла державну незалежність, однак уряд цієї держави добирала інша держава. Німці встановили маріонеткову військову диктатуру на чолі з Петром Скоропадським. Він прийняв традиційний український титул гетьмана, а режим його звався Гетьманатом[112].
109
Лєрснер до Auswärtiges Amt, 18 березня 1918 p., РААА R14363; Arz, Zur Geschichte des Grossen Krieges, 240.
110
Цитати від начальника штабу війська взято з КА, Armeeoberkommando, Quartiermeisterabteilung, 2626, Folder «Ukraine. Geheimakten», Chef des Generalstabes, Arz, K. u. k. Armeeoberkommando, Ukrainische Abteilung до Австрійського Генерального Штабу в Бадені, «Klärung von Fragen in der Ukraine», 4 жовтня 1918 p. Цитата від дипломатичного представника, у Форґах до Буріана, 10 серпня 1918 р, у Hornykiewicz, Ereignisse, том. З, 332. Офіцера військової розвідки Габсбурґів цитовано у КА, Armeeoberkommando, Quartiermeisterabteilung, Karton 2634, «Referat über die ukr. Legion», Hptm. Kvaternik, K. u. k. AOK (Opabt.), 25 лютого 1918 p. Підприємливий офіцер військової розвідки Кватерник мав на думці не перший Український Леґіон сформованих 1914 року Січових Стрільців, а нову частину, зібрану з військовополонених. Цю частину невдовзі розпустили німці.
111
Щодо німецьких пріоритетів див.: Mumm, цит. за Eudin, «German Occupation», 93. Див. також Mędrzecki, «Bayerische Truppenteile», 458. Щодо нафтових полів див.: Baumgart, Deutsche Ostpolitik, 123. Суперечку щодо воєнних цілей та практики імперської Німеччини розпочав Фішер своєю працею Fischer, Griff nach der Weltmacht. Корисним зібранням документів є Feldman, German Imperialism.
112
Офіційно це утворення називалося Українська Держава. Я у цій праці називатиму створену із земель Російської імперії державу Українською Народною Республікою, аби уникнути плутанини.