Створення Гетьманату було дією винятково німецькою, кроком, до якого Німеччина вдалася без Габсбургів. Але Габсбурзька монархія була не такою слабкою, як могло здаватися. У цісаря Карпа залишався ще один трюк.
18 лютого 1918 року, в день, коли німецька армія перетнула український кордон, Карл телеграмою викликав Вільгельма до Відня. Там він повідомив йому, що створив «Бойове Утворення Ерцгерцог Вільгельм», до складу якого входило близько чотирьох тисяч українських солдатів та офіцерів. Належав до нього й Український Легіон, спеціальне з’єднання, утворене для розвідки та пропаганди на початку війни. Вояки Легіону негайно відсилалися на схід, в Україну, де Вільгельм мав до них приєднатися і їх очолити. Він мав бути очима та вухами Карла і як один Габсбург іншому повідомляти йому про українські справи.
Крім цього, Вільгельм мав своєю присутністю та діями підтримувати українську національну справу в ті способи, які вважав за доречні. Як писав Вільгельм, «Його Величність був надзвичайно ласкавим і призначив мені завдання діяти в Україні не лише військово, а й політично, у зв’язку з чим надав мені необмежену свободу дій як знак своєї довіри»[113].
Вільгельм пізніше стверджував, що вони з Карпом ніколи не говорили про коронацію Габсбурга на короля України. Це твердження є, мабуть, правдивим. Для двох Габсбурґів така розмова була б зайвою. Обом було цілком очевидно, що нагоди династичної експансії слід обережно зважити.
У кінці березня 1918 року Вільгельм вирушив до своїх солдатів в Одесу сірими водами Чорного моря. Він поспішав із порту до глибини краю, в український степ, на північний схід, до свого Українського Легіону. Його він наздогнав на околицях давнього міста Херсон 1 квітня 1918 року. Попри те, що Український Легіон набрано з солдатів занадто юних, або ж застарих для строкової військової служби, і до його складу входило багато молодших офіцерів в окулярах, Вільгельм волів бачити своїх солдатів як «прекрасних, здорових, молодих хлопців, які виказують чудову дисципліну, кращу, ніж у Габсбурзькому війську». Як вони, так і він були щасливі перебувати в Україні. З Вільгельмом на чолі й з уключеним до складу більшої Бойової Групи Легіоном війська вирушили з Херсону на місце давньої козацької фортеці, знаної як Січ — те місце в Україні, що найбільше повнилося національним символізмом[114].
Козаки, вільні люди, що жили з війни, рибальства та землеробства, були гордістю української історії. Для православних українських селян, величезної більшости українського населення, Січ колись означала свободу. Століттями селяни мали по суті два можливі життя: кріпака під польськими землевласниками та їхніми єврейськими економами, або ж, при спробі втекти, неволю під татарами-мусульманами. Єдиним прихистком була Січ, де селянин міг стати козаком. У середині сімнадцятого століття козаки повстали проти польського правління. Це повстання призвело до кривавої смерти значної частини населення України і принесло підкорення козаків Росією. Однак міт про хоробрих козаків, що боролися проти занепадницької польської шляхти, міт який так вабив Вільгельма, був фатально привабливим і для всіх українських патріотів. Український Легіон навіть називав себе «Українськими Січовими Стрільцями» на честь цієї незалежницької легенди.
Це козацьке минуле було віддаленим не лише з огляду на час, а й на простір. Вояки Легіону були галичанами, а в Галичині козаків ніколи не було. Пошана цих хлопців до козацького минулого завжди була цілковито теоретичною. У Габсбурзькій монархії — тому іншому світі кав’ярень, університетів та урядових кабінетів — засновники Українського Легіону (всі до одного інтелектуали) цілком свідомо відсилали до героїзму козаків як способу розбудувати гордість за українську націю, яку вони прагнули створити. Тепер члени Легіону були в Україні, на Січі, й ділили свій табір із привидами. Вільгельм писав про «велику радість серед нас, що саме ми мали щастя займати ці славетні землі». Він та його Легіон на заході сонця відвідали місце давньої фортеці й установлювали на горбах хрести. Солдати легко піддавалися романтичним ідеям, за якими минуле можна було воскресити, а втрачений для історії народ — відновити[115].
113
Виклик згадується у Вільгельм до Шептицького, 19 лютого 1918 р., ЦДІАЛ, 358/3t/166/15-16; та Rutkowski, «Ukrainische Legion», 3. Розмову двох чоловіків описано у: Вільгельм до Василька, 18 березня 1918 р., ЦДІАЛ 358/3 т/166/17-18 (виділення в оригіналі). Трон: ПДГ, 23 вересня 1947 р., ЦДАГО 26/1/66498-фп/148980/І/47. Щодо утворення Леґіону., див.: Василь Вишиваний, «У. С. С. з весни 1918 р. до перевороту в Австрії», 25 жовтня 1920 р., HURI, Folder 2. Історія Леґіону до 1918 див.: Попик, Українці в Австрії, 40–62.
114
За враженнями Вільгельма; див.: Василь Вишиваний, «У. С. С. з весни 1918 р. до перевороту в Австрії», 25 жовтня 1920 р., HURI, Folder 2.
115
Цитата від Вільгельма: Василь Вишиваний, «У. С. С. з весни 1918 р. до перевороту в Австрії», 25 жовтня 1920 р., HURI, Folder 2. Щодо козаків див.: «Мемуари», ЦДАВО 1075/4/18а/8.