Вільгельмове ставлення до власности селян перетворило його на легенду по цілій Україні, щось на кшталт Робіна Гуда королівської крови. Габсбурзька влада в Києві з тривогою завважувала, що Вільгельмова Січ стала «ціллю всіх невдоволених елементів України». Вони констатували «привабливість» Вільгельма для всіх невдоволених окупацією. Військо непокоїлося, що «серйозні кола» в середовищі українських політиків вважали Вільгельма кандидатом на короля України. Німці теж відчували неспокій із приводу «чимраз більшої популярности ерцгерцога Вільгельма, знаного в народі як Князь Василь»[119].
Німеччина мимоволі допомогла Вільгельмові зібрати на Січі ще більше українських солдатів. Її армія, що в березні-квітні 1918 року захопила стратегічно важливий Кримський півострів, наказала українському з’єднанню, що називалося Запорізьким Корпусом, змінити дислокацію. Після перевороту Скоропадського, що відбувся 29 квітня, командувачі корпусу боялися, що німці розпустять їхнє з’єднання. Вони вирушили на Січ. Подібно до галицьких вояків із Українського Легіону, офіцери Запорізького Корпусу були відданими козацьким традиціям. До Січі відсилала сама назва їхньої частини. Ті перші запорожці, з їхніми голеними головами і кривими шаблями, були зграєю значно більш грізною за галичан в окулярах та з підручниками. Свої шаблі вони брали з собою до церкви — і не знімали, навіть йдучи до сповіді. Вони пояснювали таку поведінку тим, що їхні леза теж мали потребу висповідатися — і цьому либонь-таки була правда[120].
Із початком травня 1918 року Січ стала мітичним фоном для незвичайного стрітення українських солдатів зі сходу та заходу. У перших числах місяця запорожці запросили Вільгельма з його Легіоном на бенкет. Полковник Всеволод Петрів згадував першу зустріч своїх східноукраїнських солдатів із вродливим ерцгерцогом: «Своєрідна група: масивні наші хлопці, чубаті, типові українські лиця, а між ними породисте обличчя архикнязя, молоденького та щупленького тоді хлопчика, з русявим волоссям і голою верхньою губою, в австрійськім однострою та мазепинці». Вільгельм справив фантастичне перше враження. Солдати розповідали Петріву, що він перший взявся з ними розмовляти, що він поділяв їхні занепокоєння щодо політики, знав їхню країну і говорив їхньою мовою. «Таж простий який!» — вигукували вони, дивуючися, але вірячи. Вони не цілковито помилялися. Вільгельм був людиною привітною і тактовною, але цілком вільною від підступу чи лукавства[121].
На наступній гулянці українська кіннота вразила Вільгельма подвигами верхової їзди. Запорожці вважали себе козаками і плекали козацькі традиції кінної їзди. Стандартний трюк вимагав від вершника підняти із землі шапку, несучись на повній швидкості. Козаки могли скакати при боці коня, прикидаючись мертвими, або ухилятися від стріл і пострілів вогнепальної зброї; деякі з них могли навіть скакати під конем. Вони могли розвернутися в сідлі, спереду назад, поки їхні коні неслися на повному галопі. Вільгельм, якого в обгороджених парках батькового замку їздити верхи вчив товстий поляк, доти не бачив чогось подібного на це кінне штукарство у відкритому степу. Він невимушено спілкувався з солдатами й охоче пив пиво з місцевими селянами.
Показуючи українцям, що він один із них, він виказував можливість колись стати їхнім правителем. Українські солдати й самі прийшли до цього висновку. На одному зі своїх зібрань вони посадовили Вільгельма на привезений із Криму трон і носили його на ньому, вигукуючи «Слава!». Іншим разом Вільгельмові подарували козацьку шапку й довгу хутряну шубу, яку козаки називали буркою. Як багато іншого в українській культурі, слово бурка має мусульманське походження. Однак в арабів бурка — це жіноча верхня одежа, а в українців — національний жупан, що його носили воїни та очільники. Одягнений у бурку та хутряну шапку, Вільгельм перетворився, як давно прагнув, на принца європейського Сходу. Здавалося, що його дитячі мрії про Схід і молодечі амбіції на український трон близькі до здійснення. Бачачи Вільгельма в таких шатах, солдати жартома говорили про його «коронацію»[122].
Тим часом про справжню коронацію думав колега полковника Петріва, полковник Петро Болбочан. Після зустрічі з Вільгельмом Болбочан запропонував Петріву використати Вільгельма для повалення наставленого німцями Гетьманату. «Чи не згідні Гордієнківці разом із Дорошенківцями та Запорозьким полком, — питав він, — зробити маленький путч і проголосити гетьманом всієї України Василя Вишиваного?» Він пропонував встановлення конституційної демократичної монархії. За цим задумом, Вільгельм підписав би монархістську конституцію, яка втратила б чинність тоді, коли стане можливим провести демократичні вибори.
119
Цитати у цьому абзаці взято відповідно з: Форґах до Буріана, 22 червня 1918 р., HHStA, Politisches Archiv X/Rusland, Liasse Russland XI d/8, Karton 154, c. 149; K. u. k. Ministerium des Äußern, Referat I, «Tagesbericht», 27 серпня 1918 p., у Hornykiewicz, Ereignisse, t. 3, 352; KA, Oberkommando, Quartiermeistersabteilung, 2626, Folder «Ukraine. Geheimakten», Nachrichtenabteilung an Ukr. Abt. Des AOK, «Bericht über die ukr. Verhältnisse», 16 червня 1918 p.; K. u. k. Armeeoberkommando, Operations-Abteilung, Streng vertraulich, nicht für Deutsche, 30 червня 1918 p., у Hornykiewicz, Ereignisse, t. 3,139.
120
Малиновський, «Архикнязь Вільгельм фон Габсбург», 30; Петрів, Спомини, 537. Корпус складався з одного полку кінноти і одного — піхоти.
122
Гірняк, Полк. Василь Вишиваний, ТІ. Див. теж Вільгельм до Василька, 24 травня 1918 р., ЦДІАЛ 358/3T/166/21-22.