Занепокоєними були німецькі союзники. Перший звіт про змову, яка мала посадити Вільгельма на український трон, вони отримали від розвідки того ж дня, коли вступили в Україну. Спершу вони відкидали цю можливість, але не могли не завважити щораз більше переконливих її доказів. У березні, перш ніж Вільгельм прибув на місце, німецькі дипломати дійшли слушного висновку про те, що Габсбурги «переслідували в південній Україні далекосяжні політичні цілі». 13 травня представники німецького війська зазначили, що «думка про особистий союз з Україною» — тобто українське королівство, королем якого править Габсбург, — «займає численні австрійські голови». Того ж дня німецькі дипломати повідомили, що Вільгельм прагне посісти місце настановленого ними гетьмана — який на той час перебував при владі лише два тижні[128].
Загроза, яку становив Вільгельм, захопила німців зненацька. Він був Червоним Князем, членом правлячого класу, що вловив революційний момент, щоб утілити радикальну соціальну та національну політику. Вони, звісно, розуміли, що большевики, яких вони перед тим вигнали з України, можуть черпати підтримку від тих, хто противиться експлуататорській політиці Німеччини. Вони могли донесхочу слухати большевицьку пропаганду по радіо. Могли читати телеграми большевиків, оскільки політичні комісари, серед яких був і такий собі Іосіф Сталін, не витрачали зусиль на кодування. Большевизм не був несподіванкою. Але німці не очікували монархізму зліва, не чекали на Габсбурга, який — хай на малій шкалі — але здійснював обіцянки, що їх і большевики давали виснаженій війною та окупацією країні: обіцянки землі, миру і національної свободи[129].
Роздратовані німці казали одне одному, що Вільгельм, «як і його батько», був певного штибу «фантазером». Таке твердження було слушним, але не давало розради. Коли спроба переконати Карла усунути Вільгельма з України провалилася, вони мусили задовольнитися тим, що відсилали на Січ агентів, які спостерігали за його діями. Новини були невтішні. Вільгельм, за повідомленням одного зі шпигунів, був «улюбленим у своєму українському середовищі». «Кожен, хто його знає, вважає його майбутнім гетьманом або королем». «Своєю приязню, відчуттям такту та українськими симпатіями, а також надзвичайною простотою особистого життя, — доносив інший інформатор, — ерцгерцогові вдалося нажити величезної популярности не лише серед людей у його безпосередньому оточенні, а й серед широких кіл українського населення». Агент далі додавав: «З одного краю
України до іншого переповідаються легенди про цього відважного князя, цього приятеля України, який прийшов самоствердитися на давній Січі». Висновок був неминучим: «Ця популярність ерцгерцога Вільгельма становить велику небезпеку для майбутнього нашої держави» — тобто маріонеткового режиму гетьмана Скоропадського[130].
Не схильні визнати найменші тривоги перед своїми габсбурзькими союзниками, німці воліли говорити про страхи свого маріонеткового правителя, Скоропадського. Вони пояснювали, що «нервовий за своєю природою» гетьман Скоропадський вважав Вільгельма своєю «bête noire». Такому твердженню не бракувало правди. Гордий і підозріливий Скоропадський вважав Вільгельма претендентом на трон. Він цілком слушно припускав, що Вільгельм тішився підтримкою Габсбурзького двору та Греко-Католицької Церкви. Німці намагалися заспокоїти Скоропадського, усунувши військове підґрунтя Вільгельмової сили. До червня вони розформували зосередження українських військ навколо Січі, наказавши Запорізькому Корпусові зайняти нові позиції на півночі. Вільгельм відтак залишився лише з чотирма тисячами солдатів зі своєї Бойової Групи. Та на той час було вже заподіяно велику політичну та психологічну шкоду. У липні хтось здійснив медійний обман, помістивши у європейських часописах статті з фальшивим сюжетом про те, що Скоропадський начебто відмовився від гетьманства на користь Вільгельма. Приблизно в той же час один большевик здійснив успішний замах на командувача німецьких сил в Україні. Скоропадський був надзвичайно розлючений, а його німецькі покровителі починали непокоїтися[131].
128
Щодо звіту розвідки про цю змову див.: «Monarchistische Bewegung in der Ukraine», 18 лютого 1918 p., PAAA R13461. Цитату щодо цілей Габсбурґів взято з Лєрснер до Auswärtiges Amt, 20 березня 1918 p., PAAA R14363. Цитата з 13 травня походить із: Штольтценберґ до Обероста, 13 травня 1918 p., PAAA R14365. Про німецький звіт щодо Вільгельма як наступника гетьмана йдеться у: Мумм до Канцлера Гертлінґа, 13 травня 1918 p, PAAA R14365.
129
Сталінову телеграму можна знайти у: КА, Armeeoberkommando, Operationsabteilung, Op. Akten, Evidenzgruppe «R», 22 травня 1918 p., Karton 793.
130
Характеристику Вільгельма як фантазера див.: Генерал Ґренер до Мумма, 20 травня 1918 p., РААА14374. За звітами шпигунів див.: відповідно, «Протокол про дії УСС на території Аннінської волості», Гетьманат, 26 червня — 9 липня 1918 р., у: Малиновський, «Архикнязь Вільгельм фон Габсбург», 37–38; Мумм до Гертлінґа, 2 червня 1918 р., PAAA Wien 342; і (останні три цитати), «L'Archiduc Wilhelm». Звіт інформатора, 1918 р., РААА 14379.
131
Цитати взято із: Мумм до Канцлера Гертлінґа, 7 липня 1918 р., РААА 14376. Див. також Пеленський, «Гетьман Павло Скоропадський», 75. Скоропадський згадує свої підозри у: Скоропадський, Спогади, 208; крім цього див. Pressebericht der Press-Warte, 28 липня 1918 p., РААА 14366.