Поки говорили імператори, Вільгельм повертався до України, на кожному кроці натикаючися на бюрократичні перешкоди. Німецькі та габсбурзькі дипломати й офіцери намагалися затримати Вільгельма у кожній точці — у Спа, у Берліні, у Відні. Усім відомо, стверджували німці, що Вільгельм прагне стати королем України. Коли габсбурзькі службовці звернулися до власного цісаря, щоб той перешкодив Вільгельмовому поверненню до України, Карл відповів, що підтримка Вільгельма II закривала суперечку. Його службовці повідомили, що декларації німецького кайзера нічого не означали. Жоден німецький або габсбурзький службовець не міг ставити під сумнів легітимність монархічного правління, та з ходом війни самих монархів не завжди сприймали серйозно. Вагу імперської влади з’їли чотири роки кривавої та безцільної бійні[136].
Німецькі та габсбурзькі службовці боялися, що Вільгельмова присутність в Україні може повалити Гетьманат і призвести до цілковитого хаосу по всій країні. Габсбурзькі дипломати пояснювали, що «кожнісінька особа в Україні вважає ерцгерцога нашим кандидатом на трон», і що повернення Вільгельма завдасть «смертельного удару» гетьманові. Вільгельм усе одно повернувся і знову приєднався до своїх солдатів на початку вересня. Знаючи про гетьманові страхи, він запропонував приїхати до Києва з поясненнями. Габсбурзькі та німецькі дипломати, які в такому візиті вбачали підставу для перевороту, зійшлися на тому, що це «вкрай невдала ідея». Німці оголосили, що якщо Вільгельм прибуде до Києва, його прийматимуть відповідно до його військового звання (капітан), а не як цісарсько-королівського ерцгерцога з династії Габсбургів. Уряди більше не сприймали династії надто серйозно[137].
Та поки німці прагнули не допустити Вільгельма до Києва, вони водночас намагалися спонукати його батька Штефана прибути до Варшави. 28 серпня, поки один німецький дипломат протестував проти Вільгельмових планів відвідати столицю України, інший представляв Штефанові німецькі умови на посідання польського трону.
Обґрунтувати такий крок було нелегко. Своєю підтримкою Української Народної Республіки Німеччина та Габсбурги відхилили від себе польських політиків. Польські частини у Габсбурзьких збройних силах вдалися до бунту, а польські солдати відмовилися вступати у військо, яке хотіла зібрати Німеччина. Юзеф Пілсудський, чільник створених Габсбургами Польських Легіонів, перебував у німецькій в’язниці за відмову скласти присягу на вірність Німеччині. Штефан розумів, що в цей момент війни будь-яке польське королівство було б нічим іншим як німецькою колонією. Впродовж цілої війни він збирав і розподіляв гроші на турботу про поранених польських військових; він не мав ані найменшого бажання спостерігати загибель і каліцтва нових польських хлопців за німецьку справу. Німецьке командування прагнуло відібрати в Польщі західні землі, позбавити майна польських землевласників, які там мешкали, й виселити їх. Такої політики не міг дозволити жоден поважний польський монарх. Штефан обговорив справу з цісарем Карпом, який дав йому вказівку не приймати польську корону[138].
У вересні 1918 року гетьман Скоропадський сам подався до німецького штабу і вирвав у німецьких командувачів обіцянку, що Вільгельм покине Україну. Та навіть після цього Карл не піддався німецькому тиску. Німецькі командувачі Гінденбург та Людендорф заблокували спроби Карпа стати королем Польщі, але не могли змусити його полишити династичні надії в Україні. Нарешті аргумент, що переконав його володаря використати Вільгельма деінде, знайшов командувач австрійських сил в Україні. 23 вересня 1918 року він повідомив Карпові про свою неспроможність далі гарантувати особисту безпеку Вільгельма за тодішніх революційних умов. 9 жовтня Вільгельм та його солдати відплили з Одеси, покинувши Україну, для створення якої зробили так багато[139].
Відбувши, за наказом, до Чернівців, столиці австрійської провінції Буковини, Вільгельм захворів і мусив лежати в ліжку. Він дуже переймався за майбутнє Української Народної Республіки. Вільгельм побоювався, що його відхід був початком кінця, що Україну здолають большевики. Змушений відступити, Червоний Князь передбачав большевицьку Україну, що обіцяла комуністичну загрозу для цілої Європи. Не менш за це його непокоїли перспективи Габсбургів. Свої вечори він провадив із місцевим губернатором у розмовах про майбутнє монархії. Поживу для обговорення давали читані разом часописи. Вільгельм, що перебував у грошовій скруті, позичив у губернатора трохи грошей. Якимось чином йому також вдалося роздобути собі автомобіль[140].
136
Німці стверджували, що про свої королівські амбіції Вільгельм говорив у Спа. Німецькі дипломати зазначали, що володіють листом, у якому Вільгельм описує себе як гідного правителя України. Приклади німецьких заяв про володіння доказами Вільгельмових амбіцій див.: Бусше до Беркгайма, 14 серпня 1918 р., РААА 14379; Форґах до Буріана, 18 серпня 1918 р., у Hornykiewicz, Ereignisse, т. 3, 347, посилаючись на Мумма.
137
Форґах до Буріана, 11 серпня 1918 р., у: Hornykiewicz, Ereignisse, т. 3, 345. Щодо вересневого повернення Вільгельма див.: Вільгельм до Шептицького (вересень 1918 р.), ЦДІАЛ, 358/3 т/166/19-20. Реакції на Вільгельмову пропозицію приїхати до Києва див.: Мумм до Auswärtiges Amt, 27 серпня 1918 p., РААА R14380; Мумм до Auswärtiges Amt, 28 серпня 1918 p., РААА R14380; Мумм до Auswärtiges Amt, 4 вересня 1918 p., РААА R14382.
138
Щодо анексій та етнічних чисток див.: Geiss, Der Polnische Grenzstreifen, 125–146. Штефанове ставлення: Paul von Hintze, Auswärtiges Amt, Telegram, 28 серпня 1918 p., PAAA Wien 342.
139
Обіцянка Скоропадському див.: Borowsky, Deutsche Ukrainepolitik, 264–265. Щодо міркувань безпеки Вільгельма див.: Траутмансдорф до Буріана, 23 вересня 1918 р., у Hornykiewicz, Ereignisse, т. З, 358. Австрійським командувачем був Альфред Краус.
140
Большевицька Україна: Вільгельм до Токарі, 12 жовтня 1918 р., HURI, Folder 1. Вільгельма відіслано із окупованих Австрією колишніх російських земель у австрійську провінцію. Та, з погляду українського, він усе ще був в Україні. Українська коронна земля в межах Австрії мала містити як східну Галичину, так і Буковину. Чернівці розташовувалися недалеко (164 милі залізницею) від Львова. Вільгельмові було наказано боронити місто від румунів, які висували претензії на Буковину на етнічних підставах. За Габсбурзького правління Чернівці стали великим модерним містом, а габсбурзька модерність означала розмаїття. Місто із населенням у сімдесят тисяч осіб могло похвалитися церквами римського, грецького та вірменського обрядів, а також декількома синагогами. Було воно центром не лише українського та румунського, а й їдишистського руху. Мабуть, найбільше Чернівці славилися своїм чудовим німецькомовним університетом.