Історичну монархію Габсбургів, що зазнала поразки на полі бою, чекав розпад. Американський президент Вудро Вілсон проголосив принцип самовизначення, за яким нації повинні були отримати власні держави. У створенні із земель Габсбурзької монархії нових держав Вілсонові стандарти застосовувалися вельми нерівномірно. Чехи, поляки, серби та румуни, яких переможці мали за союзників, отримали у своє володіння величезні національні меншини. Угорщину, яка вважалася ворожою державою, зменшено до третини її колишніх розмірів. Австрію перетворено на невелику республіку з німецькомовним населенням, більшість якого, ймовірно, прагнула приєднатися до Німеччини. Такий крок переможці заборонили, попри те, що саме його вимагав принцип самовизначення[147].
Саме переможці визначали, хто був нацією, а хто нею не був. Так, Україна не була нацією і не мала права на самовизначення. Тією мірою, що американці, британці та французи взагалі щось знали про існування України, вони вважали її штучним витвором Берліну та Відня. Українські політики, які розраховували на Німеччину й Габсбурзьку монархію, не могли похвалитися великою кількістю приятелів у Лондоні, Парижі чи Вашингтоні. По закінченні війни Вільгельмові друзі поспішили виправити цю нерівність. Шептицький і Бонн, недавні покровителі Вільгельма у Габсбурзькій Україні, квапилися запевнити переможців у тому, що український народ заслуговує на самовизначення. Це завдання було непростим[148].
Вільгельм, який зустрів 1919 рік у сховку в галицькому монастирі, перебував далеко від мирних переговорів у Парижі. Українські політики вважали, що це на краще. Його характер та досягнення, які ще декілька тижнів тому здавалися такими привабливими, тепер могли хіба послабити тендітну українську справу. Ідея Червоного Князя, яка так п’янила в часі війни, тепер перетворилася на смертельне зілля. Вільгельм був уособленням як габсбурзької влади, так і соціального визволення у східній Європі — у той час, коли переможці прагнули запобігти габсбурзькій реставрації та большевицькій революції. Навесні 1919 року, коли угорські большевики боролися у війні за відновлення традиційних коронних земель угорських королів, таке поєднання модерної ідеології з традиційною становило правдиву загрозу.
Польща, ворог Вільгельма, знала, як скористатися українською картою задля власної переваги. Польські політики, яких Вільгельм перехитрив під час перемовин, що супроводжували укладання Хлібного миру в лютому 1918 року, тепер отримали нагоду помститися. Поляки, що билися проти українського війська за контроль над габсбурзькою провінцією Галичина, змалювали свою боротьбу як продовження Першої світової війни. Польща опинилася серед переможців, а Україна, за їхньою логікою, була творінням ворогів, і для того, щоб війна справді завершилася, Україну треба було здолати. Польські дипломати виставляли українську націю габсбурзькою змовою, уособленням якої був Вільгельм. Чарівний польський піаніст Ігнаци Падеревський розповів американцям, що Вільгельм мав на підступах до Львова вісімдесят тисяч вояків. Вільгельм особисто написав президентові Вілсону, намагаючись переконати його в тому, що Україна є нацією, яка заслуговує на самовизначення, та марно[149].
Вільгельм програв війну, програв суперечку, а тепер мусив подбати про своє крихке здоров’я. 6 травня 1919 року він покинув монастир і автомобілем подався в гори. Як хворий на туберкульоз, він прагнув менш тісного оточення; можливо, цього ж хотіли й монахи. Вільгельм був призвичаєним до товариства чоловіків у тісних умовах — зі школи, з військової академії та з війська. Може, йому та його секретареві Едуардові Ларищенку занадто сподобалося у монастирі. Принаймні вони вирушили до українських гір і їхніх мешканців, що їх Вільгельм так полюбив замолоду. Та спокою він там не знайшов. 6 червня його схопила румунська армія, після чого його відвезено до Бухаресту й допитувано. Його ув’язнили в монастирі за межами столиці, а румунська влада тим часом фактично вимагала за його повернення викупу. Можна припустити, що румуни забрали собі його авто[150].
У Румунії Вільгельмове здоров’я, схоже, таки поправилося, а через три місяці його врятували представники Української Народної Республіки. Він — як і держава, що її допоміг був створити, — виказував ознаки життя. Українська Народна Республіка, колишній німецько-габсбурзький протекторат, дійшла до справжньої незалежности. Із відходом німецьких та габсбурзьких військ маріонетковий режим німців замінило зібрання українських політиків, знане як Директорія. Цей новий режим доправив Вільгельма з Румунії в Україну і завербував головою міжнародних зв’язків у війську[151].
149
Уособлення: Documents ruthéno-ukrainiens, 21. Польські аргументи: Терещенко та Осташко, Український патріот, 37. Див. також Milow, Die ukrainische Frage, 312–313, 324.
150
Здоров'я: Расевич, «Вільгельм фон Габсбурґ», 217. Захоплення: «Мемуари», ЦДАВО 1075/4/18а/11; ПДГ, 4 вересня 1947 р.; ЦДАГО 26/1/66498-фп/148980/І/20. Румунські вимоги: HHStA, Archiv der Republik, Fl, Karton 68, Rumänische Liquidierungskommission до Staatsamt für Äusseres, 10 червня 1919 p. У цей час на початках Австрія називалася «Deutschösterreich» («Німецька Австрія»). Насправді все було дещо складніше. Румунія знову вступила у війну перед самим її завершенням, а на Паризьких мирних переговорах висунула претензії на величезні території Габсбурзької монархії. Як і Польща, Румунія була начебто союзницею держав-переможниць. Хоча румунське військо для перемоги у війні зробило мало, або й зовсім нічого, Румунія виграла, коли переможці поділили землі Габсбурзької монархії. Захопивши члена колишньої правлячої династії, румунська влада скористалася з його арешту, щоб присоромити Вільгельма і створити клопоти для нової австрійської республіки. Тримаючи Вільгельма під арештом, румуни стверджували, що він винен їм гроші, які Австрія повинна повернути. У безладі листопада 1918 року відрізаний від родини та двору Вільгельм справді позичив у тодішнього Габсбурзького провінційного уряду в Чернівцях якісь гроші. Румунія захопила Чернівці разом із рештою Буковини і тепер домагалася повернення позичених коштів. Тож поки румунські солдати стерегли Вільгельма, румунські посадовці писали до Відня, шукаючи інформації про його місцеперебування. Незалежно від того, чи такі дії були наслідком шахрайства чи некомпетентности, — вони, безперечно, не будили приязні. Таким чином союзники Антанти у відповідно меншому масштабі повторили приниження, що його у Парижі виказали великі держави.