В української держави не залишилося більше могутніх заступників, як не залишилося їх у Вільгельма. 10 вересня 1919 року Вільгельм знову був в Україні, у польовому штабі війська в Кам’янці-Подільському. Він опинився в ситуації, коли нові колеги його допитували, а він був змушений пояснювати, як саме став українцем. Пообіцяв їм, що боротиметься за Україну, доки йому стане сили. У рядах війська Української Народної Республіки він міг оцінити можливості свого нового покровителя.
Новини на фронті були невтішні. У розміщеному на південному заході України Кам’янці-Подільському була давня фортеця, яка колись боронила Польщу від Османської імперії. Саме тут шукали сховку загнані в кут українські уряди та війська, коли їхню столицю Київ контролювали інші держави. Ставалося це доволі часто. Під час воєн за Україну, що прийшли після Першої світової, Київ зазнав дюжини різних окупацій. Українська Народна Республіка мала справу з трьома потужними суперниками: Червоною армією большевиків, Білою армією російських контрреволюціонерів і Польською армією Юзефа Пілсудського.
По п’ятьох роках війни Україна була понищена бандитизмом та погромами. Армія Української Народної Республіки, як і армії, з якими вона боролася, мала у своїх рядах місцевих командувачів, яких понад визволення країни цікавили грабунки та вбивства євреїв. Вільгельм не міг цьому протистояти. Роком раніше деякі з офіцерів цієї ж армії бачили у ньому ймовірного монарха. Та свою нагоду він проґавив і кінець війни зустрів у жалюгідній ізоляції від будь-якого джерела влади. Серед українських селян він усе ще був легендою, але Директорія не вельми довіряла потенційному супернику. Вільгельм мав працювати у своєму наметі. На новій і порівняно скромній посаді запропонувати він міг небагато. Володів англійською та французькою, однак американців, британців і французів не вдалося переконати підтримувати Україну. Переможці боялися большевиків, але бар’єром, який мав уберегти Європу від комунізму, бачили Польщу, а не Україну.
Разом із колегами-офіцерами Вільгельм міг лише спостерігати, як Польща розумно користалася з ситуації. Юзеф Пілсудський, голова польської держави і командувач війська, спостерігав і вичікував, поки суперники в боротьбі за Україну навзаєм послаблювали один одного впродовж 1919 року. Біла армія, чиї чільники прагнули відтворити імперську Росію, до якої входила б і Україна, вибила військо Української Народної Республіки з Києва улітку 1919 року. Після цього Білих подолала Червона армія Леніна і Троцького, які прагнули поширити комуністичну революцію спершу на Україну, а згодом на Польщу і Європу. Восени 1919 року військо Української Народної Республіки перегрупувалося, щоб знову стати до бою з Червоною армією, однак без особливих надій на успіх. У відчаї Українська Народна Республіка мусила вдатися по допомогу до Польщі. Червоні та білі прагнули знищити українську державу. Польща принаймні стверджувала, що хоче бачити в ній союзницю[152].
Вільгельм усвідомлював, що союз із Польщею, хоча в ньому й полягав єдиний можливий вихід, означав для українців моральну пастку. Це вимагало зради одних українців іншими заради виживання України. Польща щойно — у липні 1919 року — перемогла військо Західноукраїнської Народної Республіки, української держави, утвореної зі східної частини Габсбурзької Галичини. Тепер вона володіла цими колишніми габсбурзькими землями і в обмін за союз вимагала, щоб Українська Національна Республіка офіційно від них відмовилася. Одній українській державі довелося б зрадити іншу, а галицькі землі, де Вільгельм знайшов свою українську ідентичність, мусили б увійти до складу Польщі. Не в змозі здолати огиду, Вільгельм у листопаді 1919 року покинув службу Української Народної Республіки, на якій перебував лише два місяці[153].
Серед українців були такі, що погоджувалися піти на ризик союзу з Польщею, та Вільгельм до них не належав. Ціна здавалася йому занадто високою. Він не був проти компромісів на підтримку української справи, але не міг змусити себе приймати накази з Варшави. Це перекреслило б логіку цілого його політичного життя, за якою постати на боці України означало закид у бік батькової Польщі. Відтепер Вільгельм шукатиме підтримки для незалежної України деінде. Так він міркував, коли покинув Україну й вирушив із Ларищенком на захід. Вільгельм занедужав на тиф і був змушений зупинитися ніде інакше, як у Румунії.
152
Тут я подаю складну подію у спрощеному викладі. Див. Bruski, Petlurowcy; Ullman, Anglo-Soviet Relations; Wandycz, Soviet-Polish Relations; Reshetar, Ukrainian Revolution; Abramson, Prayer for the Government.