Вільгельмова трійня ідентичностей — Габсбург, поляк, українець — була дитячою забавкою, порівняно з численними життями Лінкольна. Дрібний злодюжка з Будапешту Требітш Лінкольн утік від поліції його рідної Угорщини до Англії. У Лондоні він, єврей, зв’язався з християнськими місіонерами і працював на квакерського промисловця та прибічника тверезости Б. Сібона Равнтрі. 1910 року він здобув місце в Британській палаті громад. Маючи за собою таку рекомендацію, він видавався надійним інвестором у нафтові поля Галичини. 1911 року Требітш посадовив Вільгельмового зятя Гієроніма Радзивила в раду директорів компанії «Нафтовий Трубопровід Галичини». Ця компанія зазнала фінансового краху.
Нову можливість Лінкольн — леопард, який умів змінювати свої плями, — побачив у Першій світовій війні; він вирішив стати шпигуном. Свої послуги він запропонував німцям, а переслідували його англійці. Жив він із того, що продавав драматичні оповіді про свою шпигунську кар’єру американській жовтій пресі. Британці, цілком очікувано, у грудні 1918 року позбавили його підданства. Лінкольн подався до Німеччини, де наступного літа зробив собі ім’я як правий антибританський журналіст. Він прибув у Німеччину саме тоді, коли німці були шоковані умовами Версальського мирного договору, підписаного 19 червня 1919 року, який, здавалося, гарантував країні довічну слабкість і залежність. Німеччина втратила територію, населення і право зібрати велику армію. Лінкольн скористався зі своїх талантів, щоб підлити олії у полум’я народного обурення німців[154].
До осені він здобув приязнь німецького полковника Макса Бауера. Бауер був авторитарним націоналістом, який вважав, що лише диктатура зможе врятувати Німеччину від небезпек анархізму та большевизму. Під час війни він був близьким радником німецького командувача Еріха фон Людендорфа, якого й мав за свого кандидата на роль диктатора. Людендорф подав у відставку зі своєї посади у жовтні 1918 року, саме перед укладенням перемир’я. Хоча відповідальність за німецьке провадження війни лежала на ньому, Людендорф не вагаючись звинувачував у поразці інших. Наприкінці війни він утік до Швеції, ховаючись за фальшивими вусами та фінським паспортом. Тут він розвинув теорію «удару в спину», за якою поразки Німеччині завдали не її вороги на полі бою, а чужоземні змовники в межах самої країни. Ці зрадники, на його думку, перебували у змові із мстивими переможцями війни — Британією, Францією і Сполученими Штатами. Нова республіка та соціалістичний уряд у Німеччині були нелеґітимними наслідками цієї темної змови. Отже, їх слід було знищити[155].
Повертаючись до Німеччини, Людендорф зібрав у Берліні полковника Бауера та ще декількох старих однодумців. Бауер познайомив Людендорфа з Лінкольном, який охоче приєднався до змови. 13 березня 1920 року їхня кліка повалила уряд молодої Німецької Республіки. За підтримки німецьких солдатів, що поверталися зі східного фронту, Людендорф та його поплічники шляхом невеликого путчу захопили владу. Вони проголосили себе єдиною надією Німеччини на порятунок від комуністичної революції та накинутого миру, що позбавляв Німеччину статусу великої держави. Лінкольн став прес-секретарем нового уряду. Так угорський єврей і колишній британський підданець посів помітну посаду в націоналістичному німецькому уряді. Один із ранніх прихильників путчу, молодий австрійський ветеран війни на ім’я Адольф Гітлер заявив, що цей путч «не може бути національною революцією», оскільки «їхній прес-секретар — єврей»[156].
Путч здобув підтримку війська, але не населення. Коли легітимна влада наказала військові придушити бунт, то отримала рішучу відмову. Тоді влада звернулася до робітників із закликом розпочати загальний страйк. Цей крок був значно дієвішим. Змовники покинули Берлін 17 березня 1920 року, після чотириденного перебування при владі. З відновленням німецької республіки Лінкольн, Бауер та інші поспішили до Баварії.
У межах Німеччини Баварія була безпечним прихистком для націоналістів та контрреволюціонерів. Лежала ця земля на півдні, далеко від північного й доволі соціалістичного Берліна. Була вона переважно католицькою, тоді як більшість країни сповідувала протестантизм. До того ж, на той час вона пройшла вже через власне коло комуністичної революції та контрреволюції, в якому гору врешті взяли праві військові об’єднання і прихильники авторитаризму. Консервативна архітектура баварської столиці Мюнхена, якою згодом захоплюватиметься Гітлер, надала фігурам із правиці вигідний майданчик. Свою особисту підтримку дарував нащадок баварської династії, коронний принц Рупрехт. Тепер, коли Німеччина була республікою, а не імперією, у коронного принца залишалася дещиця надій на те, щоб колись стати королем. Йому теж потрібна була контрреволюція — звідси й теплі привітання путчистів.
154
Wasserstein, Secret Lives, 1-127. Щодо нафтових полів Галичини див.: Frank, Oil Empire.
155
Hull, Entourage, 269; Cavallie, Ludendorff och Kapp, 327; Evans, Coming of the Third Reich, 61, 177.
156
Птлерову цитату взято з: Kellogg, Russian Roots of Nazism, 105. Див. Evans, Coming of the Third Reich, 67–68, 97; Cavallie, Ludendorff och Kapp, 329.