Після берлінського фіаско змовники у Мюнхені обдумували зухваліші схеми, які стосувалися цілого повоєнного ладу. До літа 1920 року мирні переговори в Парижі увінчалися договорами щодо Німеччини, Австрії та Угорщини. Усі ці договори викликали глибинне невдоволення багатьох із тих, кого вони стосувалися. Німеччина втратила частину території і значну частку суверенітету; постала Австрія, попри те, що переважна частина її населення прагнула приєднання до Німеччини; більшість своєї території та населення втратила Угорщина. Чимраз більше політиків і ветеранів ставали на бік ревізіонізму.
Тим часом у східній Європі, що лежала поза сферою впливу переможців та їхніх мирних договорів, Польща взяла на себе місію перемогти большевиків. Польське військо, яке уклало союз із Українською Народною Республікою, у травні 1920 року дійшло до Києва, звідки його в червні вигнали большевики.
Червона армія розпочала західний наступ на Європу. Видавалося, що польський наступ розв’язав загальне большевицьке вторгнення. Тепер Червона Армія могла рухатися на захід, аж доки її не спинить якась більша сила. Як розуміли німецькі конспіратори в Мюнхені, нестабільність у Європі була зумовлена не лише невдоволенням переможених держав, а також і тим, що на її східній половині досі тривали бої. Такі міркування вивели їх на Україну.
Лінкольн хотів створити «Білий Інтернаціонал»: союз німецьких, австрійських, угорських та білих (антибольшевицьких) російських ревізіоністів, спрямований проти держав Антанти, Польщі та большевицької Росії. Розміщена між Польщею і Росією Україна була природним ворогом обох, а отже, природною союзницею ревізіоністів. Незважаючи на те, що Українська Народна Республіка тепер була союзницею Польщі в боротьбі проти большевиків, завершення війни не давало великих шансів на створення тривалої української держави. У найкращому випадку переможна Польща забрала б собі землі, що їх українці вважали західною Україною. Із західним наступом Червоної армії в липні 1920 року польська перемога видавалася малоймовірною. Переможна большевицька Росія забрала б Україну собі в ім’я революції. Незалежно від розвитку подій, численні українці залишаться невдоволеними. Вони стануть ревізіоністами, а отже, можливими союзниками.
Упродовж того літа Лінкольн та його товариші-путчисти зрозуміли, яким чином стратегічна ситуація зможе невдовзі повернутися на їхню користь. Двоє із їхніх ворогів, видавалося, знищували одне одного. Польща, найбільша держава, що постала внаслідок ненависних паризьких мирних домовленостей, перебувала у стані війни з большевицькою Росією, що втілювала її комуністичний кошмар. Щойно стане зрозуміло, котра зі сторін здобуде перемогу, Білий Інтернаціонал зможе діяти. Тим часом його члени розважали над українським питанням[157].
Серед українців не було нікого, кого б вони знали краще за Вільгельма. 1918 року Червоний Князь був сильним подразником для німців саме завдяки своїй надзвичайній популярності в Україні. Він був суперником обраного німцями чільника, гетьмана Скоропадського, а поза тим становив загрозу їхньому домінуванню в країні. Генерал Людендорф, що був у той час глибоко задіяний у експансіоністських планах Німеччини щодо України, чудово здавав собі справу з монархістських претензій Вільгельма. Якщо Україна була потрібна Лінкольнові та його Білому Інтернаціоналу як союзниця у справі ревізіонізму, то ревізіоністському союзові потрібен був хтось, кого в Україні знали і хто досі користувався там популярністю. Ця логіка змусила Білий Інтернаціонал шукати Вільгельма у Відні.
Того літа, 1920 року, Вільгельм, як і Лінкольн, був у настрої споглядальному й вичікувальному. До Відня він дістався з Бухаресту в березні — виснажений, бідний і, мабуть, неабияк збентежений. Він більше не міг мешкати, як колись, у батьковому палаці на Віднер Гауптштрасе. Він не спілкувався зі Штефаном, та й палац націоналізувала Австрійська Республіка. У цій новій Австрії у Вільгельма не було громадянства, ба навіть права на його здобуття. Однією з перших дій, до яких вдалася республіка, була заборона перебування в її межах для всіх членів колишньої династії, якщо вони не зреклися претензій на посідання трону монархії. Вільгельм такого зречення не складав — і тим не менш замешкав у Відні. Як у Відні, так і в цілій Австрії тоді правили соціал-демократи, і ця влада дала йому спокій. Можливо, одні досі бачили в ньому прихильника червоних ідей, а інші — принца.