Вільгельм не відразу знайшов свій шлях. Він жив на скромну платню, яку й далі отримував, попри свою відставку, від Української Народної Республіки. Ніхто, здавалося, не знав, де він ночує, та обідав він майже щодня у Café Reichsrat — за декілька метрів від парламенту, який ухвалив закон, що забороняв його тут присутність. Він тихо сидів у закутку, очікуючи пропозицій. Його аж ніяк не забули. Навколо нього — габсбурзького принца й українського претендента, прибічника двох справ, чий час, здавалося, минув — вилися чутки. Хоча Вільгельм небагато розповідав про власні плани, чимало його знайомих віденців прагнули нагадувати журналістам про його недавні подвиги. Як у кінці березня згадував іноземний журналіст, що писав про українську мрію Вільгельма: «цьому чоловікові не бракувало уяви!»[158].
Того літа у Відні Вільгельм дійшов до таких самих висновків, що й Лінкольн із німецькими конспіраторами у Мюнхені. Усі вони чекали результату польсько-большевицької війни з думкою про те, що розруху в Червоній армії можна буде використати для того, щоб спровокувати контрреволюцію справа. Після угорського та баварського досвідів план цей не можна було назвати ірраціональним. Його здійснення вимагало катастрофи, але після бойні Першої світової з її двадцятьма мільйонами загиблих уявити собі ще одну катастрофу було зовсім нескладно. У серпні 1920 року Червона армія стояла біля воріт Варшави, столиці Польщі. Для Білого Інтернаціоналу, як і для Вільгельма, настала мить відчайдушної надії. Полковник Бауер міркував, що в мить, коли Червона армія знищить Польщу, Білий Інтернаціонал повинен розпочати контратаку проти Росії з Німеччини, Австрії, Угорщини та України. Він гарячково працював задля залучення Вільгельма до змови[159].
Вільгельм був у більш неоднозначній позиції, аніж німці. Змова Білого Інтернаціоналу могла спрацювати лише після перемоги над польським військом, знищення польської держави та ймовірної страти його родини. Якби большевики захопили Польщу, Габсбургів убили б як класових ворогів. Його брати Альбрехт і Лео, ветерани Габсбурзької армії, тепер служили в армії польській. Із цієї причини їх теж могли вбити представники нерегулярного большевицького війська. Вільгельм, ймовірно, розмірковував, що якщо Польща однаково приречена, то принаймні ще може постати незалежна Україна. На цей ризик він був готовий піти. У серпні, поки Вільгельмові брати боронили Варшаву, його секретар Едуард Ларищенко повідомив німцям, що Вільгельм готовий надати їм свої послуги. Тоді, на подив Вільгельма, польське військо спромоглося на диво. Відважний контрнаступ на Варшаву витіснив большевицькі сили з Польщі. Ця польська перемога стала найважливішою поворотною точкою в історії Європи з початку Першої світової війни. У певному сенсі Перша світова нарешті завершилася аж біля воріт Варшави у серпні 1920 року. Війна принесла за собою революцію, а революція принесла нові війни. Революційна війна большевиків втратила свій імпульс лише з польською перемогою під Варшавою; аж там новий європейський лад, що його представляли нові республіки на кшталт Польщі, зумів успішно себе відстояти[160].
Червоній армії не судилося поширити революцію по Європі, як сподівалися Ленін та большевики. Без революції не могло бути й контрреволюції. Білий Інтернаціонал розпався. Требітш Лінкольн покинув своїх друзів у вересні 1920 року, викравши архів організації і продавши низку найдобірніших документів пресі.
Польща зрештою встояла. Вільгельмова родина — вижила. Його брати могли святкувати мир та перемогу. Після п’ятьох років війни габсбурзькі, а відтак польські офіцери Лео та Альбрехт могли повернутися до батькового маєтку. Вони довели свою відданість Польщі у найвиразніший із можливих способів — ризикнувши власним життям у бою. Тепер Вільгельмів найстарший брат Альбрехт міг здійснити свій задум узяти за дружину польку.
Нареченою Альбрехта була Аліса Анкаркруна, донька старшого мисливця при шведському королі. Як і Альбрехт, вона була полькою з вибору.
До своєї польської ідентичности Аліса прийшла через свого першого чоловіка, на десять років раніше. На балі у Стокгольмі вона познайомилася з поляком Людвіком Бадені, багатим і вродливим дипломатом на службі в Габсбургів. Бадені, який знав, що вона неперевершена наїзниця, запитав її, як їхати галопом по льоду. Це було якнайкраще запитання, оскільки Аліса все своє життя прагнула поєднати граційність із відвагою. Вони одружилися 1911 року, а на медовий місяць подалися плавати через фйорди на заквітчаному човні. Вона народила йому сина. Але невдовзі Людвік захворів, утратив розум і опинився в божевільні.
158
Henry Hellsen, «Kejser at Ukraine», Berlinske Tidende, 31 березня 1920 p., 2. Цитату взято з: Онацький, Портрети в профіль, 135.
159
Деталі авантури викладає В.В. Біскупський у Williams, Culture in Exile, 100. Див. також Rape, Die österreichischen Heimwehren, 246–248; Thoss, Die Ludendorff-Kreis, 444; Naczelne Dowództwo W. P., Oddział II, «Skoropadski i arcyksiążę Wilhelm», 1921, CAW 1.303.4.2718/99.
160
Служба його братів: CAW, Teczka personalna, Leon Karl Habsburg: «Wniosek na odznaczenie 'Krzyże Walecznych' w myśl rozporządzenia ROP z dnia 11 sierpnia 1920 r.», Leon Habsburg, 11 квітня 1922 p.; «Karta ewidencyjna», 1927. Послуги Вільгельма: «Notiz», Відень, 17 серпня 1920 р., РААА Wien 342; Auswärtiges Amt, Звіт про зустріч із Ларищенком, 26 серпня 1920 р., РААА R84244. Лінкольн: Wasserstein, Secret Lives, 175.