В інтерв’ю віденській газеті від 9 січня 1921 року Вільгельм змалював поведінку Польщі та поляків як негідну. «Мегаломанія, — сказав він, — схоже, глибоко вкоренилася у тій країні». Вказуючи на єврейський погром у Львові, що відбувся під польською окупацією, він запитав, чи «цивілізована держава вчинила б таке»? Він говорив про східну Галичину, чию окупацію з боку Польщі прийняла Антанта, як «чисто українську землю»[163].
Відповідь Штефана була швидкою і нищівною. 31 січня 1921 року він написав статтю для декількох європейських часописів, у якій ствердив, що Вільгельмові «стосунки з домом розірвано». У відповіді від 18 лютого Вільгельм висловив подив із приводу батькового близького союзу з Польщею — країною, яка зрадила династію, котрій обіцяла вірність (Габсбургів), а також країну, доля якої була в її руках (Україну)[164].
Вільгельмового батька це не на жарт образило. Перед війною як Штефанове, так і Вільгельмове почуття чести було пов’язане з династією Габсбургів, хоч кожен із них і вдавався до кроків, спрямованих на покращення власного в ній становища. Під час війни вони обговорювали кордони Польщі та України як добрі Габсбурги, як батько з сином. Тепер, у Європі націй, інтереси Польщі й України справді різнилися, як різнилися й зобов’язання батька та сина. Справою чести раптом стала нація, а не династія. Вільгельм вирішив поставити батькову честь під сумнів. Доки його батько жив, він не міг більше сподіватися на гостинний прийом у замку в Живці.
Та йшлося про більше, ніж любов і честь. На кону стояли також родинні статки. Коли в листопаді 1918 року Альбрехт одружився з Алісою, замок і цілий родинний маєток з юридичного погляду належали польській державі, яка все націоналізувала. Поки Штефан з Альбрехтом гарячково намагалися повернути собі власність, українська репутація Вільгельма створювала їм постійний клопіт. Щоб мати хоч якусь надію на збереження своєї власности, Штефан мусив дистанціюватися від свого наймолодшого сина-відступника. У петиції до польського уряду він писав, що «ніхто не може сказати, що він брав хоч якусь моральну чи матеріальну участь у гаданих діях його наймолодшого сина Вільгельма». У документі, власноруч виданому з пропагандистською метою, Альбрехт стверджував, що «обидвоє синів» були польськими офіцерами (вигідно заперечуючи існування Вільгельма), а «обидві доньки» вийшли заміж за поляків (заперечуючи існування Елеанори, яка вийшла заміж за австрійця Кльоса)[165].
Зрештою, польські Габсбурги домовилися з новою польською владою. Штефанові з Марією-Терезою та чотирьом дітям, які мешкали в Польщі, у серпні 1921 року надано польське громадянство. 1923 року Штефан віддав польській державі 10 000 гектарів землі, а 1924 року президентським указом отримав решту 40 000 гектарів у свою власність. Його сини Альбрехт і Лео з родинами могли в достатку жити в незалежній Польщі. Його одружені з польськими аристократами доньки Рената й Матильда також тішилися становищем, якому можна було позаздрити. Навіть Елеанору, яка одружилася з простолюдином, родина, чи принаймні батько, не залишила за межами родинного багатства. Італія захопила Штефанову яхту як воєнну здобич, а його істрійські вілли як власність відмерлої династії. Щоб зберегти італійські володіння в родині, Штефан зробив спробу відписати їх Елеанорі та її чоловікові Альфонсові Кльосу. Кльос, який колись був капітаном Штефанових яхт, тепер нерідко мав нагоду писати до свого тестя. Його листи незмінно починалися зі слів: «Любий Татку»[166].
Вільгельм не писав листів своєму таткові. У двадцятип’ятирічному віці він відітнув себе від будь-яких проявів батьківської влади. За роки, проведені на війні, авторитет Вільгельмового батька був затьмарений авторитетом низки українських батьківських постатей. Тепер, порвавши з батьком, він водночас втратив їх усіх. Барон Гужковський, перший український наставник Вільгельма, помер 1918 року. Отець Бонн, Вільгельмів католицький товариш в Україні, 1919 року переїхав до Риму, щоб служити дипломатичним представником Української Народної Республіки у Ватикані. Митрополит Шептицький, найважливіший колаборант Вільгельма, на початку 1920 року помандрував на захід збирати кошти на українську справу.
Та сама газетна стаття, що спровокувала родинну сварку, також відсторонила Вільгельма від Української Народної Республіки — зосередженої в Києві держави, якій він коротко служив восени 1919 року і чию службу потім полишив. Формально він досі був офіцером її війська, коли публічно розкритикував її союз із Польщею, назвавши його «протиприродним». Микола Василько, союзник Вільгельма на переговорах, що завершилися укладенням Хлібного миру, попросив його зректися висловлених поглядів. Коли Вільгельм відмовився, він втратив контакт із Васильком і посаду в Українській Народній Республіці. Таким чином він втратив усіх своїх видатних українських друзів і єдину офіційну українську посаду. На березень 1921 року він більше не отримував платню. Вільгельм залишився без джерел прибутку[167].
164
Штефан, «Nadesłane», Żywiec, 31 січня 1921 р., APK-OŻ DDŻ 85; Polizeidirektion Wien до Bundesministerium für Äusseres, 7 лютого 1921 p., y: Hornykiewicz, Ereignisse, т. 4, 284.
165
Оспорювання майна: HHStA, Fach 1, Karton 66, Folder «Erzherzog Karl Stefan», «Rozporządzenie Ministra Rolnictwa i Dóbr Państwowych w przedmiocie ustanowienia zarządu państwowego nad dobrami arcyksięcia Karola Stefana Habsburga z Żywca, położonemi na terytorium b. zaboru austrjackiego», 28 лютого 1919 p., y: Monitor Polski, 6 березня 1919 p., число 53. Хвилювання: Штефан до [Потоцького?], 10 серпня 1920 р., APK-OŻ DDŻ 85. Штефан: Штефан до Польської Ради міністрів, лютий 1922 р., APK-OŻ DDŻ 754. Пропаганда: К. О. Habsburg, Na marginiesie sprawy Żywieckiej, 18.
166
Домовленість: Kancelarja Cywilna Naczelnika Państwa до Штефана, 26 серпня 1921, APK-OŻ DDŻ 757; «Informacja w sprawie dóbr Żywieckich», 1923, APK-OŻ DDŻ 754; «Rozporządzenie», 24 серпня 1924 p., APK-OŻ DDŻ 755. Італія: C. Canciani до Кльоса, 6 липня 1919 p., APK-OZ DDŻ 757; «Akt darowizny», чернетка, вересень 1920 p., APK-OŻ DDŻ 757. «Любий Татку»: Кльос у Римі до Штефана, 22 листопада 1921 р., APK-OŻ DDŻ 757.
167
Цитату взято з: Вільгельм, «Das Ukrainische Problem», Neues Wiener Journal, 9 січня 1921 p. Терещенко та Осташко, Український патріот, 46; Bruski, Petlurowcy, 332–333.