Останнім кандидатом на джерело батьківської влади був недавній супротивник — Павло Скоропадський, колишній гетьман України, який 1920 року заснував український монархістський рух. Вільгельм побачив тут нагоду. Загальновідомо було, що 1918 року Вільгельм в Україні мав більшу популярність, ніж Скоропадський. Якщо Скоропадський хотів зібрати дивіденди зі своєї діяльности у 1918 році, щоб отримати подальшу підтримку з боку Німеччини, йому довелося б якимось чином зарадити зі спадщиною Вільгельма. Зі свого боку Вільгельм теж мав причини на те, щоб примиритися із Скоропадським. Колишній гетьман мав зв’язки з упливовими німцями, яких Вільгельм хотів бачити своїми союзниками. У травні 1920 року двоє чоловіків почали обговорювати майбутній розподіл влади в майбутній Україні[168].
У січні 1921 року двоє українських претендентів досягли домовлености. У майбутній Україні Скоропадський буде гетьманом центральної та східної її частини, східна Галичина стане автономною областю, а Вільгельм — королем цілої країни. Такі умови насправді були, мабуть, менш дивними, ніж здавалися. 1919 року шкоди українській справі завдав поділ країни на дві одиниці: Українську Народну Республіку (сформовану із земель колишньої Російської імперії) та Західноукраїнську Народну Республіку (створену з колишніх габсбурзьких територій). Створення української монархії на чолі з Вільгельмом було б способом принаймні номінально звести країну разом, подолати старий кордон між Габсбурзькою та Російською імперіями і таким чином уявити Україну як одну величезну соборну державу.
Такий задум мав певну німецьку підтримку. Деякі німецькі політики та офіцери війська вважали, що Україна зможе знову стати тим, чим була в часі війни — бар’єром проти большевизму і способом на те, аби тримати Польщу малою, слабкою і залежною. Вільгельм зустрівся із представниками Скоропадського та офіцерами німецького генерального штабу у Відні в березні 1921 року. Німецькі офіцери запропонували перетворити Загальну Українську Раду (організацію засновану Вільгельмом у Відні) у прото-уряд. Вони давали виразні натяки на те, що Німеччина підтримуватиме рух за створення незалежної України[169].
Вільгельм повернувся під світло театральних прожекторів, яке, схоже, не вмів із будь-ким ділити. Він потребував батьківських постатей, людей, яких можна було б імітувати та обожнювати, але, крім того, він прагнув бути хвацьким молодим чоловіком на чолі ситуації. Гордий і заздрісний Скоропадський не мав чіткого уявлення, як заспокоїти свого молодшого союзника. Вільгельм порвав із Скоропадським у квітні 1921 року. Він дійшов до хибного переконання, що послідовники Скоропадського мали таємну підтримку Польщі. Він стверджував — можливо, щиро, — що монархізм Скоропадського видається йому недостатньо демократичним. Вільгельм вважав, що король буде потрібним до тієї миті, коли можна буде встановити волю народу. Звісно, Вільгельм думав, що, отримавши таку нагоду, український народ проголосить його своїм королем. Таким чином ці двоє чоловіків знову були супротивниками.
Тієї весни і літа 1921 року українські патріоти, у яких було мало підстав для надії, хапалися за кожну соломинку. Вільгельм і Скоропадський представляли дві українські монархії: розхристаний Гетьманат недавньоминулої дійсности і химерне габсбурзьке володіння мрій. Українські ветерани всіх програних воєн ширили Віднем чутки про примирення двох претендентів: Вільгельм мав начебто одружитися з донькою Скоропадського і заснувати українську династію. Ті, що знали Вільгельма, усвідомлювали малоймовірність такого шлюбу. Хоча в певному сенсі у Вільгельма й була українська дівчина, найближчим його товаришем залишався його секретар Едуард Ларищенко. На переконання австрійської поліції, саме Едуард відігравав «провідну роль» у монархістській пропаганді, що висувала Вільгельма королем України.
168
Маскування: Williams, Culture in Exile, 148. Домовленість: Дашкевич, «Вільгельм Габсбурґ і історія», 65.
169
Німці: Naczelne Dowództwo W. Р., Oddział II, «Skoropadski i arcyksiąże Wilhelm», 1921, CAW 1.303.4.2718/102-104.