Тут, у Мадриді, Габсбурги-вигнанці могли знайти перепочинок і снувати плани реставрації своєї монархії. Та на очах у Вільгельма й Зіти монархізм опинився під загрозою навіть у консервативній і католицькій Іспанії. 1923 року генерал Мігель Прімо де Рівера повалив парламентську систему країни. Альфонсо підтримав переворот і правив далі, хоча справжню владу отримали Прімо де Рівера та його спільники.
Як і Беніто Муссоліні в Італії роком раніше, Прімо де Рівера зберіг монархію, але для керування країною створив авторитарний режим. В Італії перетворення монархії легітимізувала ідея фашизму — ідея культу Муссоліні як чільника й об’єкту поклоніння нації; в Іспанії її легітимізувала колективна військова диктатура, що обіцяла реформи й майбутнє повернення до нормального стану. Спільним для Іспанії та Італії було зміщення королівської влади військовою силою і особистою харизмою людей правих переконань, які не скасовували монархію. Монархи все ще існували на других ролях, приховуючи непевність у майбутньому за бравадою або чемністю[185].
Вільгельм, який мав досить шарму й такту, але якому бракувало стратегічного мислення, не бачив суперечности між диктатурою та монархією. Він вважав, що після того, як стане королем, його авторитарні доброчинці якимось чином стануть йому підлеглими. Його союзники за українським синдикатом і баварськими планами інвазії трималися протилежного погляду. Полковник Макс Бауер, близький колега Вільгельма у Відні, вважав, що роль монархів полягає у тому, щоб приготувати дорогу для диктаторів.
Вільгельм із Бауером зберегли дружні стосунки; за підказкою Вільгельма, король Альфонсо 1924 року запросив Бауера до Мадриду, щоб той здійснив реформу іспанського війська. З ним прибув Йозеф Пігль, австрійський інженер-монархіст, який колись допомагав Вільгельмові збирати гроші у Відні. У Відні залишився ще один член їхньої організації, Фрідріх фон Візнер. Правник і дипломат Візнер був вірним слугою цісарів Франца-Йосифа та Карла. У Відні він заснував організацію, що мала підготувати шлях для зміни австрійської республіки на монархію. Під опікою Альфонсо відважні родичі приєдналися до Вільгельма у Мадриді. Серед них був інфант Фернандо, дворідний брат Альфонсо та Вільгельма, якого Вільгельм називав «Нандо»[186].
У якийсь момент королівська легковажність поступається місцем людським пустощам. Вільгельмові подобалося бенкетувати з Нандо та Альфонсо, але над його планами нависла тінь. Требітш Лінкольн, який 1920 року зник із архівом Білого Інтернаціоналу, мав для Вільгельма ще одну капость.
Попрацювавши німецьким націоналістом, Лінкольн вибрався до Китаю, де продавав місцевим мілітаристам зброю і консультації. Лінкольнові вдалося якимось чином переконати Бауера в тому, що невдовзі Китай стане основним ринком вогнепальної зброї та реакційної політики. Бауер вирушив до Китаю 1927 року, а Пігль подався слідом за ним у 1929-му. Так особи, що посвятили себе справі німецької диктатури, а потім Габсбурзької реставрації, опинилися в Пекіні, де дораджували чільникові китайських націоналістів Чан Кай-Шекові. Бауер помер 1929 року, а Піґль відійшов від справ. Що ж до Лінкольна, то на нього чекало ще одне життя. У 1931 році він висвятився на буддійського монаха і решту життя провів у пошуку європейських та північноамериканських послідовників — і прибиранні до рук їхніх статків. Помер він природною смертю у Маньчжурії 1943 року[187].
Вільгельм, що потребував грошей, спробував використати ситуацію економічного зростання в Іспанії кінця 1920-х років. Він був родичем іспанського короля, а Альфонсо підтримував значну частину державних інвестицій. Вільгельм та його кузен Нандо, схоже, вдалися до посередництва у домовленостях щодо продажу зброї — можливо, вони продавали надлишок, що залишився після Вільгельмового невдалого плану захоплення большевицької Росії. Вільгельм намагався стати посередником у наданні позики для побудови греблі в Австрії, та безуспішно. Разом із Нандо він зацікавився авіаційною промисловістю, намагаючись стати посередником в оборудці, за якою німецькі інженери в Іспанії переробляли б німецькі цивільні літаки для військового вжитку. Такий задум дозволив би Німеччині обійти обмеження щодо озброєнь, які на неї накладав Версальський договір. Крім цього, Вільгельм намагався добитися іноземних інвестицій для іспанських доріг, шахт і розвитку нерухомости[188].
185
Тут традиційна ідея диктатури зустрілася з модерною: перехідний період для відновлення встановленого політичного порядку та постійний стан одноосібного правління.
186
К. Фукс до Луізи Енґелєр, 20 жовтня 1931 p., ВК 22/70, fiche 2, 62–63; Vogt, Oberst Max Bauer, 406–408; Вільгельмові листи до Піґля можна знайти у ВК 22/71, fiche 2.
187
Піґль до Вільгельма, 14 березня 1929 р., ВК 22/71, fiche 4, 138; Vogt, Oberst Max Bauer, 422, 432; Wasserstein, Secret Lives, 214ff.
188
Й. Піґль до Вільгельма, 23 червня 1927 р., BK 22/71, fiche 2, 42; Піґль до Вільгельма, 17 січня 1928 р., там само, 60, 102–103; Піґль до Вільгельма, 21 червня 1928 р., ВК 22/71, fiche 3,102–103; Піґль до Палліна, 8 лютого 1929 р., ВК 22/71, fiche 4,131–132; Вільгельм до Піґля, 16 лютого 1929 р., там само, 133. Щодо Альфонсо, див. Gortazar, Alfonso XIII.