То був чудовий район. Від дверей свого помешкання Вільгельм проходив лише декілька кроків праворуч, щоб потрапити на rue Carnot, а тоді на цьому обсадженому деревами бульварі повертав ліворуч до Arc de Triomphe та Champs Elysées. Вільгельм мешкав поруч із найвишуканішими районами правобережного Парижа, де справити на когось враження було нелегко. Париж тих часів повнився різноманітними князями та претендентами, тож прибуття ще одного з них практично нічого не міняло. Так, чудово проводив час у Парижі Вільгельмів зять Гієронім Радзивил. Його присутність була для Вільгельма щастям. Коли Вільгельмові брати перейняли від хворого батька контроль над родинною пивоварнею, вони надали Вільгельмові щодвотижневу стипендію у розмірі близько 2 500 французьких франків. Гроші для нього переказували через Радзивила — можливо, через те, що знали, що батько не схвалить такого кроку, а може, тому що Вільгельм у Парижі жив під прибраним іменем[193].
Як і Вільгельм, численні з цих осіб королівського рангу перебували в екзилі. З часом до них приєдналися й інші монархи. Радзивил провадив час у Франції за грою в поло з королем Альфонсо, який покинув Іспанію після проголошення республіки у квітні 1931 року. Альфонсо прибув до Парижа приблизно в той же час, що і його двоюрідний брат Вільгельм, і посів неабияке становище серед іноземних королівських осіб, що мешкали в місті. Російський великий князь назвав його «мужнім володарем у Європі». До цієї ж думки схилявся і Вінстон Черчиль. Альфонсо справді був чудовим спортсменом (не лише у поло, а й у гольфі та тенісі) і спонсором футбольних клубів (серед яких був і мадридський «Реал»); до того ж, він був батьком десятьох дітей (сімох у шлюбі) і спонсором трьох фільмів (порнографічних). Як і його кузен Вільгельм, він полюбляв, як казали його сучасники, моторувати[194].
Контраст між гетеросексуальністю іспанського короля та поширеною серед видатних парижан гомосексуальністю часом спричинявся до кумедних ситуацій. Одного разу Альфонсо сидів у театральній ложі зі своєю дружиною та Сержем Дяґілєвим, головою трупи Ballets Russes і осередком гомосексуального культу палких прихильників. Альфонсо дав Дяґілєву сигару, та балетмейстер, як виявилося, не вмів курити. Він підпалив сукню королівської дружини[195].
Історію сигари переповів неймовірно продуктивний французький журналіст Мішель Жорж-Мішель. Мандрівник та бонвіван Жорж-Мішель знав Вільгельма змалку і причисляв його до десятків своїх видатних друзів. Він товаришував із найрізноманітнішими паризькими знаменитостями, аристократами та arrivés, чоловіками й жінками, гомосексуальними й не дуже. Він був автором зчисленних пліткарських статей у газетах, часто написаних із наміром посприяти політичній чи мистецькій кар’єрі своїх фаворитів, а також десятків книжок. Серед назв його романів були такі, як Перська троянда, На вечірці у Венери, Богемія опівночі, та П’ятий шлюб Княжни Соні. Ця ж чуттєва тональність була притаманна його писанням як журналіста й автора подорожніх нотаток.
Жорж-Мішель був надзвичайно втішений Вільгельмовою присутністю в Парижі. Він всіляко підтримував Вільгельма, знаного у Франції як «Archiduc Guillaume de Habsbourg-Lorraine». Можливо саме під впливом Жоржа-Мішеля, чи принаймні з огляду на славу, яку могла принести преса, Вільгельм дозволяв згадувати своє габсбурзьке ім’я у таких статтях. У Анг’єні він бодай удавав, що живе «incognito», під українським іменем Василь Вишиваний. У Парижі він знову дозволив собі бути Габсбургом, якого Жорж-Мішель та інші власне під цим іменем ввели в новий світ пресових знаменитостей. Саме Жорж-Мішель 1934 року написав зворушливу статтю про татуювання свого приятеля[196].
Близькість блакитного якоря і голубої крови, нерозривність між низькими вподобаннями й високим народженням і вихованням — ці риси були притаманні Вільгельмові та його Парижу. Полишивши спроби зберегти політичну анонімність, він дозволив собі сексуальні необачності нового штибу, чи принаймні нового масштабу. Вільгельм завжди любив чоловіків — можливо, ще в школі, ймовірно, в окопах і безперечно — у випадку зі своїм секретарем та камердинером. Та в Парижі він ризикував видати себе за того, ким насправді був.
У деяких із його сексуальних ескапад були задіяні інші аристократи, з якими його бачили, коли він увечері виходив із rue des Acacias одягненим у жіночий одяг (принаймні так повідомляла преса). Поліція завважила, що частим соратником у нічних походеньках Вільгельма був член королівського дому Іспанії, який називав себе Фернандо Дукалем — і майже з певністю був доном Фернандо де Борбоном і де Маданом, графом Дуркальським. Хоча гомосексуальні зв’язки у Франції не були заборонені законом, щодо дона Фернандо однаково вдалося добитися вигнання з країни. Однак найчастіше Вільгельм полюбляв вирушати на походеньки міськими нетрями. Схоже, він не вчащав до краще знаних гомосексуальних клубів у Парижі, таких як Carrousel чи Madame Arthur’s на Монмартрі. Натомість, за повідомленнями паризької поліції, він був «habitué» у «maisons spéciales» (чемний французький термін на означення гомосексуальних борделів)[197].
193
Кролль: «L'archiduc Guillaume de Habsbourg condamné par défaut à cinq années de prison», Le Populaire, 28 липня 1935 p., 1, 2; Осташко, «Польська військова спецслужба». Записи про перекази можна знайти у APK-OŻ DDŻ 753, 894.
194
Romanov, Twilight of Royalty, 27; щодо поло, див. Georges-Michel, Autres personnalités, 122.
196
Michel Georges-Michel, «Une histoire d'ancre sympathetique», Le Jour, 25 липня 1934 p.
197
«A. S. de Couyba Paule et Guillame de Habsburg», 23 січня 1935 p., APP, B A/1680. Пор. Brassai, Secret Paris