Вільгельма вабила посполита манера, причому східна. Заклади, що їх він, за повідомленням поліції, «ретельно» відвідував, мали арабські імена на кшталт Халіфа. «Халіф» зручно лежав на лівобережній rue de Vaugirard, де вона огинає Люксембурзькі Сади — десь на середині шляху між Сенатом та перехрестям із rue Monsieur le Prince. У тогочасній Франції назви на кшталт Халіфа відсилали не лише до пригод та імперії, а й до переступу класових та расових меж. Вільгельм, здавалося, не просто полюбляв перетинати ці межі, а вважав свої сексуальні пошуки серед нижчих класів виявом людської щедрости. У цих закладах Вільгельм був знаний як Робер. У «Халіфі» він познайомився із сином робітника, з яким не припиняв зустрічатися. Крім цього, він найняв собі новим прислужником алжирця. Поліція вважала цього Моріса Нешаді «педерастом, що має великий вплив на свого хазяїна»[198].
Це, мабуть, було правдою. Вільгельм завжди прагнув чоловіків — або в ролі батьківських постатей над собою, або в ролі слуг чи солдатів під собою. Він хотів бунтувати проти патріархів і коритися лакеям, що неабияк ускладнювало життя. Однак він знав, як поводитися з жінками. Якось одна журналістка відвідала його, поки він позував для портрету, і вирішила описати цей досвід. Її стаття «Спостереження за Його Цісарською Величністю Вільгельмом фон Габсбургом, який позує» була нічим іншим як суцільним затяжним сексуальним підкоренням. Авторка цитувала власні запитання до ерцгерцога, який був змушений нерухомо сидіти, поки вона на нього дивилася. Одне із запитань лунало так: «Чи ви колись наказували, мій пане, самим лише поглядом, не промовляючи ані слова? У ваших очах відчувається така сила». Таким був уплив Вільгельма на жінок. Він рідко прагнув цього впливу і ніколи його не коментував; але слід визнати, що часом він ним користувався[199].
Автор портрету зробив невелику кар’єру, малюючи коханців Полєтт Куйба. До цієї групи належав і Вільгельм. Полєтт і Вільгельм знайшли одне одного десь у Парижі на початку 1930-х років, можливо, у Монмартському напівсвіті, де бував Вільгельм і де сходила зоря Полєтт. Вона була ошуканкою, пройдисвіткою, коханкою, у ній було щось геніальне. Один спостерігач уловив два переважні погляди на неї, обидва слушні: «Одні вважають, що вона причинна, чи принаймні страждає на мегаломанію, тоді як інші бачать у ній особу, обдаровану вищим розумом». Вільгельма приваблювали обидві ці іпостасі, й він бував із нею на людях, навіть дозволив зловити себе на тому, як цілує її. Вона стала називати себе його нареченою.
Вільгельм відзначався цілковитою наївністю щодо людей — такою, що властива лише пещеним аристократам. Полєтт була надзвичайно винахідливою, у такий спосіб, що дозволяв їй знайомитися з людьми, подібними до Вільгельма. Його походження було відоме всім, вона про своє розповідала цікаву історію. Стверджувала, що є племінницею французького політика Шарля Куйби, сенатора, міністра праці й міністра комерції. Попри політичну кар’єру, яка тривала не одне десятиліття, Куйба провадив друге життя під іншим іменем — як Моріс Букай, лівацький співець любовних пісень. Його молодеча книжка «Пісні кохання» вийшла у світ із передмовою поета-символіста Верлена. Крім «Пісень кохання», він був знаний за свої «Червоні пісні», «Аравійську симфонію», «Останні діви» і, нарешті (та, мабуть, найменше), за його «Прекрасні любовні походеньки Казанови».
Захопливе життя Шарля Куйби поєднало високе з низьким, політику французького Сенату в Люксембурзьких Садах із крикливістю монмартрських барів. Таке життя склало б цікавий спадок для його племінниці Полєтт — якби Полєтт справді була його племінницею. Однак вона нею не була — її сходження до вершини скандальної слави Парижа підштовхувала ще більш займиста суміш державної влади та романтичної експресії. Дівчиною з робітничого класу вона 1920 року пішла працювати на пошту, а потім обіймала низку секретарських посад у кабінетах урядових служб. Десь із 1927 року вона працювала приватною секретаркою низки заможних чоловіків — принаймні так описувала свою посаду, коли в неї про це питано. Вона друкувала, причаровувала і зваблювала, таким чином прокладаючи собі шлях до влади і багатства[200].
199
Вирізка з газети, Raiymonde Latour, «En regardant poser S. A. I. l'archiduc Guillaume de Lorraine-Habsbourg», 28 жовтня 1931 p., HURI, Folder 2. Щодо наближености аґапе та філії у практиці життя у нетрищах, див. Koven, Sexual and Social Politics, 276–277, а також passim.