Альбрехт, безперечно, повівся з Вільгельмом щедро. Хоча їхній батько зрікся наймолодшого сина, Альбрехт запевнив своєму братові його уділ — регулярну грошову субсидію від родини. Постачання її почалося, мабуть, у кінці 1920-х років, коли їхній батько був надто тяжко хворим, аби про це знати. Тепер, після смерти Штефана, Альбрехт заходився повертати Вільгельма до стану фінансового здоров’я. Адвокати Альбрехта докладно вивчили Вільгельмові борги і сплатили їх кредиторам. У квітні 1934 року Вільгельм заборгував значну на той час суму у дев’яносто чотири тисячі доларів і дві тисячі сто фунтів (близько півтора мільйона доларів і ста тисяч фунтів за мірками 2008 року). Із власної ініціативи Альбрехт також погодився й далі підтримувати Вільгельма. Той мав отримувати близько шістдесяти тисяч франків щорічно[215].
Коли кредитори Вільгельма раптово відступили, Зіті й Отто мусило здаватися, що Вільгельм розбагатів. Брати Естергазі, яким зненацька повернуто увесь борг, могли поширити цю новину серед інших монархістів. Враження багатства міг лише посилити одноразовий грант на подорожі, що його Вільгельм отримав від своєї родини в травні 1934 року і витратив на мандрівку задля втіхи до Марокко й Тунісу. Вільгельм був позірно багатим, та це було багатство людини, якій ледве вистачає грошей, щоб сплатити борги[216].
Зіта й Отто також знали, що Вільгельм має певний український профіль, зв’язок із великою європейською країною, що могла б долучитися до габсбурзької реставрації. Навіть володіючи австрійським паспортом і намагаючись отримати паспорт французький, навіть називаючи себе Габсбургом серед французів, Вільгельм далі жив під своїм українським іменем і говорив українською до товаришів у французькому екзилі. Його володіння письмовою українською за час вигнання навіть покращилося. У 1918 році він пишався кількохрядковою телеграмою до свого наставника Андрея Шептицького. У тридцятих роках він міг писати довгі листи, які, хоч і не позбавлені помилок та полонізмів, надавали доволі ясного виразу його думкам та почуттям.
Адресатом листів часто був інший український аристократ, Ян Токажевський-Карашевич, знаний в українських колах, де він називав себе князем, як Токарі. Ці двоє чоловіків мали різні погляди щодо певних речей, як-то бажаности союзу з Польщею. Однак вони стали близькими друзями. Зрештою, обоє прагнули незалежної України — такої, що вважала б їх шляхтою. Обох тішило мати приятеля, який знав, як і коли застосовувати шляхетських і королівських титулів у розмові та листуванні. Разом вони терпіли жахливі звістки із Совєтської України, наприклад про голод, що у 1933 році вбив принаймні три мільйони українських селян. На той час то було найбільше жахіття двадцятого століття. Це, здавалося, зміцнило приязнь між Вільгельмом і Токарі.
Українська ідентичність Вільгельма все ще викликала довіру серед українців загалом, а не лише серед тих, що прагнули бути українською аристократією. Він усе ще вмів бути своїм хлопцем. Відвідував сходини українських вигнанців і давав гроші на українські починання, а також підтримував збір коштів для жертв голоду. Він зблизився з Організацією Українських Націоналістів — конспіративною терористичною організацією, яка домагалася створення незалежної України. У її проводі були інші колишні офіцери габсбурзького війська, зокрема й ті, які служили разом із Вільгельмом чи під його началом. Двоє з чільників організації, Євген Коновалець та Андрій Мельник, служили з Вільгельмом в Україні 1918 року, де обговорювали проведення перевороту на його користь. Тепер вони користали з Вільгельмових зв’язків, щоб здобути дипломатичну підтримку для України. У їхніх справах Вільгельм їздив до Лондона, де часом бачився з прекрасною дружиною Токарі, Оксаною. У червні 1934 року Гітлер сказав Муссоліні, що Вільгельм був зв’язковим між українськими націоналістами та австрійськими військовими об’єднаннями[217].
Того ж літа, через дванадцять років після поразки його останнього українського задуму, Вільгельм постановив повернутися в українську політику. Він почав нараджуватися з давнім спільником Василем Панейком щодо своїх задумів на реставрацію. Панейко був українським журналістом і колишнім українським дипломатом, що походив із давньої габсбурзької землі Галичини. Вільгельм зазнайомився з ним у Буковині в жовтні 1918 року, коли розпадалася Габсбурзька монархія. Панейко, знаний навіть тоді як українець із незвичайними проросійськими симпатіями, тим не менш став однією з довірених осіб Вільгельма. Тепер, улітку 1934 року, Вільгельм дав йому зрозуміти, що триває розробка спроби габсбурзької реставрації.
215
Stefan Habsburg, «Mein Testament», 12 червня 1924 p., APK-OŻ DDŻ 85; «Układ spadkowy», 4 травня 1934 p., APK-OŻ DDŻ 753.
216
«Wykaz wypłaconych i przekazanych apanażówdotacji i spłaty na rach. Kasy Dworskiej», 15 травня 1934 p., APK-OŻ DDŻ 894.
217
Доброчинство: A. S. de l'archiduc Guillaume de Habsbourg, 2 серпня 1935 p., APP, В А/1680; Андрей Шептицький до Іларіона Свєнціцького, 5 квітня 1933 р., у: Дяків, Листи Митрополита Андрея Шептицького, 50. ОУН: «Знаний Василь Вишиваний», 1 липня 1934 р., РГВА, 308к/7/322/4; Вільгельм до Оксани де Токарі, 20 листопада 1933 р., HURI, Folder 1. Див. також ПДГ, 26 вересня 1947 р., ЦДАГО 26/1/66498-фп/148980/І/54; Терещенко та Осташко, Український патріот, 58. Гітлер: Winter, Die Sowjet union, 146.