Вільгельм, що був присутнім при спробі шахрайства, ще ніколи в житті не був таким вразливим. Спершу його коханка зберігала йому вірність. Спочатку Полєтт сказала поліції, що діяла сама. Пізніше вона змінила свої свідчення і заявила, що співпрацювала з Вільгельмом із метою зібрання коштів на реставрацію Габсбургів[224].
Такий перегляд свідчень стався, мабуть, із напучування її справжнього змовника й удаваного приятеля Вільгельма, Василя Панейка. Саме Панейко написав Вільгельмові фальшиве запрошення від Детердінга, під яким підписався як «Паркер». Не цілком зрозуміло, чи Полєтт із Панейком зрадили Вільгельма ще до вечері, втягнувши його в ситуацію, до якої він не був готовий, а чи зрадили вони його згодом, намагаючись перекласти на нього всю провину. Ясно лише те, що вони його зрадили.
Зненацька Вільгельм опинився в осерді скандалу з міжнародними імплікаціями. Французька преса, не гаючи часу, охрестила справу «обманом, спрямованим на поновлення Габсбурґів». Пошитий у дурні Вільгельм з’явився у австрійському посольстві в Парижі з проханням про допомогу. У звіті від грудня 1934 року один дипломат надав справі делікатного виразу: «Ерцгерцог Вільгельм був достатньо необачним, аби мати справу із пані з сумнівним минулим». Справді. До посольства прийшла ціла низка інших відвідувачів, якось пов’язаних із справою. Австрійські шляхтичі, що спілкувалися з Вільгельмом, запропонували гроші, щоб стишити галас. Адвокати, що представляли обдурених Полєтт людей, вимагали плати від родини Габсбургів. Імпліцитна погроза, звісно, полягала в тому, що суд і ув’язнення знищать Вільгельма, а отже, і цілу родину. Усіх таких прохачів посольство завернуло геть[225].
Скандал зачіпав ідеологічні питання, щодо яких Франція та Австрія не погоджувалися. Австрійський режим був вельми консервативним — тією мірою, що монархічні переконання Вільгельма були для нього майже прийнятними. Франція, натомість, була республікою, чия політика здійснювала лівий поворот. Влітку 1934 року, коли Вільгельм та Зіта планували свою реставрацію, французькі партії лівого крила постановили укласти новий союз. Великі соціалістичні партії та Французька Комуністична партія погодилися утворити Народний Фронт і висунути на наступних виборах єдиний список кандидатів. Участь у справі комуністів була дуже значущою, оскільки відображала зміну партійної лінії, що її в Совєтському Союзі встановлював Сталін. Дотепер комуністичним партіям велілося вважати соціалістів класовими ворогами, які прагнули лише збереження експлуатативного капіталістичного ладу. Після сходження до влади Гітлера Сталін змінив курс. Тепер комуністи мали приймати соціалістів як товаришів і гуртуватися з ними, аби попередити зростання фашизму. Комуністична партія Франції розпочала співати «Марсельєзу» і представляти себе партією національних інтересів Франції[226].
То був п’янкий момент. Партії Народного Фронту вважали, цілком слушно, що представляють більшість — але в кінці 1934 та на початку 1935 років владу у Франції ще тримала правоцентристська коаліція зі старших політиків. Популярний жарт стверджував, що Францією правлять сімдесятилітні чоловіки, оскільки всі вісімдесятилітні вже померли. Отож за ці місяці Народний Фронт тішився як великою впевненістю у майбутньому, так і цілковитою відсутністю відповідальности у сьогоденні. Залучення комуністів природно додало гостроти ідеологічним поділам та політичній риториці. Народний Фронт заміряв зупинити фашизм, який для комуністів, та й для численних соціалістів, був дуже широкою категорією. Містила ця категорія, звісно, національний соціалізм Гітлера з італійським фашизмом Муссоліні; та розумівся під нею і католицький авторитаризм Австрії, і, можливо, навіть Габсбургів. Із цього погляду, незважаючи навіть на те, що австрійські чільники противилися Гітлерові, а один із них загинув від рук нацистів, Австрія була лише черговою фашистською країною. Народний Фронт не міг бачити в ній союзницю.
Вільгельм, хай ким він не був на додачу, був послідовним супротивником комунізму й Совєтського Союзу. Місія його життя — коли він не був у борделі чи на березі моря — полягала в порятунку стражденного українського народу від большевицького правління. За його візією гамбурзької реставрації, українці мали обрати монархію саме через те, що так багато настраждалися за советів. Попри всю свою легковажність і немічність, він, поза сумнівом, мав рацію щодо природи комунізму в Україні. Коли 1918 року він мусив покинути Україну, то передбачив тріумф большевиків і вбивчий режим їхньої Совєтської України. Його передбачення справдилося, і через п’ятнадцять років Вільгельм мав відвагу вголос говорити про негуманність комунізму у Франції, де комуністи мали велику вагу в громадському житті.
224
Österreichische Gesandschaft, Париж, до [Generalsekretär] Franz Peter, Bundeskanzleramt, Відень, 5 грудня 1943 р., AR, Neue Politisches Archiv, AA/ADR, Karton 416, Folder: Liasse Personalia Geh. A-H.
225
«Une escroquerie au rétablissement des Habsbourg», Matin, 15 грудня 1934 p. Шахрайство: [Legionsrat] Wasserbäck, Österreichische Gesandschaft, Pressedienst, Париж, до Eduard Ludwig, Vorstand des Bundespressediensts, Відень, 22 грудня 1934 p. Шляхтичі: Österreichische Gesandschaft, Париж, до Generalsekretär Franz Peter, Відень, 28 грудня 1934 p., Місія: Maurice Bourgain, Париж, до Légation d'Autriche, 26 червня 1935 p. Усі три листи можна знайти у: AR, Neue Politisches Archiv, AA/ADR, Karton 416, Folder: Liasse Personalia Geh. A-H.