Відтак Вільгельмів скандал став наче стравою, приготованою спеціально на замовлення цієї роздратованої, упевненої в собі й заідеологізованої лівиці. Часописи лівих партій скористалися з неї вповні. Так, Le Populaire від 15 грудня 1934 року писала: «Високий блондин, видатний танцюрист, гравець у гольф, що був запанібрата із королями, погрожував своїм лакеям побиттям і вмів говорити з жінками. Як могла колишня працівниця пошти з Кагору встояти проти таких чарів?»[227].
То був зубатий сміх. Преса висувала поважний юридичний аргумент ще до того, як докази розглянув будь-який суд, до того, як Вільгельму висунуто будь-які звинувачення. Сюжет оповідав про жінку, яка не встояла перед «чарами» чоловіка. Відтак остаточну відповідальність ніс чоловік. Слідом за цим ішов ще один жарт: «Королі більше не одружуються з пастушками, але ерцгерцогів підтримують молоді панни з Поштової служби. Це прогрес. Що ж! Нам залишається крокувати слідом за ним». Знову ж таки, тут крився юридичний аргумент. Якщо Полєтт фінансово підтримувала Вільгельма, тоді її шахрайства чинилися від його імени. Таку лінію висували п’ятеро адвокатів Полєтт, усі пов’язані з політичними партіями, які входили до складу Народного Фронту. Зливаючи репортерам інформацію, вони прагнули створили загальне враження — принаймні серед певного кола читаючої публіки, — що скоєно злочин, що скоєно його від імені Габсбургів, і що в остаточному рахунку відповідальним за нього був Вільгельм[228].
Вільгельмів дядько Ойген звернувся до австрійського міністра закордонних справ із проханням про офіційне втручання, але отримав відмову. Граф Колоредо, друг Вільгельма і союзник Зіти, зголосився допомогти посольству заплатити всім потрібним людям для уникнення скандалу, та його відговорили. Українські ветерани в Парижі підписували петиції, ручаючись за Вільгельма, але їх ігнорували. Вільгельмові друзі зробили спробу дослідити минуле Панейка, та їм забракло часу[229].
Упродовж весни 1935 року Вільгельм міцнів у переконанні, що владці, які розслідували його справу, притримувалися тієї версії подій, що виставляла його у найгіршому світлі. Крім цього, він вважав, що ці владці недолюблювали його як іноземця, австрійця та Габсбурга. Послухавши поради своїх друзів, які попередили, що його можуть засудити до ув’язнення, Вільгельм покинув країну. Він пробрався через Швейцарію до Австрії і прибув до Відня в середині червня[230].
Слухання справи проти Вільгельма фон Габсбурга (псевдо Василь Вишиваний) та Полєтт (псевдо Поль, псевдо Олімпія) Куйби відбулося 27 липня 1935 року в шістнадцятому кримінальному суді Парижа, що засідав у Palais de Justice[231].
Суддя, який головував на засіданні, розпочав слухання з наголошеного нагадування про відсутність Вільгельма. Він стверджував, що Вільгельм залишив у суддівських покоях візитку зі скороченням «р.р.с.» — «pour prendre congé», або «на прощання», ввічливий спосіб відлучитися і попрощатися. Це нагадало всім, що Вільгельм утік, остерігаючись судового вироку. Державний захисник Вільгельма заперечував правдивість цієї історії, кажучи, що візитку задля жарту підкинув клерк[232].
Так було задано тон. Вільгельма та Полєтт тепер звинувачували в шахрайстві, спробі шахрайства, співучасті в шахрайстві та підписуванні фальшивих чеків. Серед обвинувачувачів, окрім Французької Держави, були і приватні особи, які називали себе жертвами шахрайства. Одною із цих осіб був Панейко, який таким хитрим чином спромігся увійти у справу. Йому довелося розповісти, ймовірно, вигадану історію про те, як він позичив Полєтт двадцять тисяч франків, а згодом побачив ті ж банкноти у валізі Вільгельма. До того ж у нього була нагода обзивати Вільгельма і всіляко знижувати рівень риторики в залі суду. Він назвав Вільгельма сутенером, хоча насправді мав на увазі, що Вільгельм був звідником, утриманцем і розпусником: людиною, яка відсилала Полєтт виконувати за нього його роботу, кохалася з нею, щоб отримати гроші, тоді витрачала ці гроші на статеві зносини з моряками. У такий спосіб Панейко перевів власну особу з ролі змовника на роль жертви.
Саме в цьому світлі суддя зважував інші звинувачення. Вільгельм справді збирав у Британії гроші на те, щоби розширити поле для гольфу в Каннах із дев’яти лунок до вісімнадцяти. Він дав ці гроші Полєтт, після чого вони безслідно зникли. Полєтт одного разу переконала торговця деревиною дати їй сто сорок тисяч франків, обіцяючи повернути йому сто вісімдесят чотири тисячі. (Емар, виробник абсенту, відхилив подібну пропозицію). Тут ішлося про звинувачення у спробі шахрайства. Портьє з будинку, в якому мешкала Полєтт, довірив їй усі свої заощадження, яких відтоді більше не бачив. Нарешті, належної плати не отримала крамниця суконь, у якій Полєтт замовляла одяг для своєї подорожі до Італії. За свідченням власника крамниці, Вільгельм справді висловив міркування щодо суконь, але Полєтт підписала рахунки. Могло скластися враження, що в кожному випадку ініціатива походила саме від неї[233].
227
Georges Oubert, «La 'fiancée' de l'Archiduc Guillaume de Habsbourge est en prison depuis d'un mois», Le Populaire, 15 грудня 1934 p.
229
Ойґен: Bundeskanzleramt, Auswärtige Angelegenheiten, «Erzherzog Wilhelm», 15 липня 1935 p.; Колоредо: Österreichische Gesandschaft, Париж, до Generalsekretär Franz Peter, Відень, 28 грудня 1934; обидва листи у: AR, Neue Politisches Archiv, АА/ ADR, Karton 416, Folder: Liasse Personalia Geh. A-H. Ветерани: Union des Anciens Combattants de l'Armée de la Republique Ukrainienne en France до Georges Normand (Juge d'instruction), 20 травня 1935 p., HURI, Folder 1. Друзі: Tokary до Le Baron de Villanye, Посла Угорщини y Римі, 6 квітня 1935 p., там само.
230
Він прибув до Відня не пізніше 19 червня. Вільгельм до Токарі, 19 червня 1935 р., HURI, Folder 1.
231
Суд розпочався з пісні. Palais de Justice розташований на острові — ані на лівому, ані на правому березі Сени. Він є пам'яткою, що лежить на проході з лівого берега (від, скажімо, Сенату) до правого берега (скажімо, Монмартра) — проході, може, з нечистим сумлінням увечері або з легкою душею вранці. Цілком пасувало, отже, те, що першою особою, яку в цій справі захищали, був віднедавна покійний сенатор Шарль Куйба, знаний теж як барний співак Моріс Букай, чоловік, який не раз пройшовся цією дорогою. Суддя, що головував на слуханні, дозволив адвокатові, який представляв його родину, зробити спеціальну вступну заяву. Родина сенатора Куйби хотіла, щоб до протоколу було внесено те, що звинувачувана особа Полєтт не була з ними пов'язана жодними родинними зв'язками. Адвокат родини процитував декілька рядків із найвідомішого шляґера Куйби-Букая, пісні «Manon», і завершив своє звернення проханням про те, щоб «неторкнута слава» пісні залишилася незаплямованою. Germaine Decaris, «L'archiduc de Habsbourg-Lorraine est condamné par défaut à cinq ans de prison», L'Oeuvre, 28 липня 1935 p., 1, 5.
232
«Bericht in der Sache gegen Erzherzog Wilhelm und Paule Couyba» [серпень 1935 p.], AR, Neue Politisches Archiv, AA/ADR, Karton 416, Folder: Liasse Peronalia Geh. А-H.; Geo. London, «Il fallait d'abord faire manger le prince», Le Journal, 28 липня 1935 p.
233
AP, D1U6 3068, case 299814, Seizième Chambre du Tribunal de Premier Instance de Département de la Seine séant au Palais de Justice à Paris, «Pour le Procureur de le République et Pour Paneyko Basile et Edvard Charles contre Couyba Paule et De Habsbourg-Lorraine Archiduc d'Autriche Guillaume François Joseph Charles»; «Bericht in der Sache gegen Erzherzog Wilhelm und Paule Couyba» (серпень 1935 p.), AR, Neue Politisches Archiv, AA/ADR, Karton 416, Folder: Liasse Personalia Geh. A-H.