Полєтт оповіла свою версію розвитку подій у власному стилі. Вона була закохана. Вона була бідною наївною француженкою. їй було не розгледіти підступи вродливого габсбурзького князя. Вона не усвідомлювала, що коїть, і все, що чинила, чинила заради свого коханого. Вона віддала йому всі гроші, за винятком невеликої частки, потрібної їй для того, щоб подбати про стареньку матір. Вона мусила мати напоготові стофранкові купюри, якими він міг розплачуватися з моряками за секс. Звісно, це краяло їй серце[234].
Висновки вивів адвокат Панейка. Якщо Полєтт не була винною у злочинних намірах, то винним був Вільгельм. «На щастя, — завершив він, — ми можемо засудити цього коронованого злочинця, перш ніж в Австрії відбудеться реставрація». Як із певністю гіркої перспективи завважили австрійські дипломати, заключні аргументи адвоката «почерпнуто з середовища, знаного лише з оперет та дешевого чтива»[235].
Суддя, що головував на слуханні, прийняв розповідь Полєтт, яка змальовувала її жертвою. «Найбільша частка відповідальности, — стверджував він, — припадала на Вільгельма». Полєтт у своїх діях мотивувалася «обставинами, що не залежали від її волі», і поставала особою, яка «заслуговувала на співчуття». Вільгельма засуджено до п’ятирічного ув’язнення. Вирок Полєтт призупинено, і вона не втратила волі[236].
Якою б не була роль Полєтт у цій інтризі, вона аж ніяк не була невинною жертвою Вільгельмових підступів. Полєтт була дуже розумною жінкою, і її оборонна стратегія чудово спрацювала. До її жертв слід зарахувати суддю, та й цілу залу суду (яка вся складалася з чоловіків). Стратегію захисту вона позичила в Анрієтти Кайо, жінки, у якої перед тим позичила теж чоловіка. Вбивши журналіста, який опублікував любовного листа від її чоловіка Жозефа, Анрієтта стверджувала, що не може відповідати за свої дії, оскільки була жінкою пристрасною. Ця ідея жіночого «злочину пристрасті» врятувала Полєтт 1935 року так само, як колись, у році 1914-му, врятувала Анрієтту[237].
Чим насправді займалася Полєтт? Чи здобувала вона гроші для Вільгельма, знаючи, що він витратить їх на одностатевий секс, та однаково ідучи на цю жертву з великої любови до нього? Одностатевий секс був тим елементом історії, на якому охоче наголошували Панейко і його адвокат. Як Панейко писав у листі до знайомого, Вільгельмові «завжди потрібна була велика кількість грошей, не так для життя, як для утримання і обдаровування найрізноманітніших хлопчиків, арабів, негрів, моряків, різних покидьків із суспільного дна». За Панейком, Вільгельм провадив «подвійне життя: одне удень — княже, політичне, а інше вночі — з найгіршою потолоччю великих міст та портів». У такому змалюванні була якась частка правди, хоча Панейко перебільшував подробиці задля власних цілей і використовував неспростовні факти приватного життя Вільгельма, подаючи їх як стереотипи. Австрійські дипломати нарікали на те, що французька преса наголошувала на сексі задля того, щоб виставити династію Габсбургів як звироднілу. Вільгельм справді витрачав немало грошей на сексуальні втіхи — але ніколи не витрачав більшого, ніж мав чи міг позичити[238].
У країні, в якій часописи були пов’язані з політичними партіями, габсбурзька реставрація лежала в осерді скандалу. Сексуальні та фінансові подробиці могли збільшувати показники продажу, але, у виконанні репортерів, їхня політична вага полягала в розпаді Дому Габсбургів. Журналісти спершу потрактували реставрацію як справжню причину шахрайства, тоді виставили шахрайство як причину, з якої реставрація була б сміховинною. Наприкінці вони могли протиставити Вільгельмову «картонну корону» з його «справжньою ганьбою». Це перетворення було наслідком роботи власне журналістів. Мабуть, найбільш грубого і чіткого виразу бажаному образові Вільгельма надала Le Populaire: «Габсбург! Ница істота, спадкоємець видатного імени, народжений для багатства, почестей, солдатів, престижу; що закінчив як наймерзенніший із монмартрських звідників, який жив із грошей бідної та неврівноваженої дівчини, яку відряджав робити свої огидні діла замість себе!». Та, можливо, творіння Le Populaire перевершила L’Oeuvre: «Кров родини Габсбургів, цієї фатальної родини, випадки божевілля в якій були незліченні, де убивства траплялися так само часто, як і природна смерть, де нещасним жінкам роками поспіль не давали спати! Ця кров 1914 року впала на цілий світ. Вчора вона захопила лише шістнадцятий карний суд у Палаці Правосуддя»[239].
234
Її коханий: Germaine Decaris, «L'archiduc de Habsbourg-Lorraine est condamné par défaut à cinq ans de prison», L'Oeuvre, 28 липня 1935 p., 5.
235
Цитати взято із: «Bericht in der Sache gegen Erzherzog Wilhelm und Paule Couyba» [серпень 1935 p.], AR, Neue Politisches Archiv, AA/ADR, Karton 416, Folder: Liasse Personalia Geh. A-H.
236
AP, D1U6 3068, справа 299814, Seizième Chambre du Tribunal de Premier Instance de Departement de la Seine séant au Palais de Justice à Paris, «Pour le Procureur de la République et Pour Paneyko Basile et Evrard Charles contre Couyba Paule et De Habsbourg-Lorraine Archiduc d'Autriche Guillaume François Joseph Charles».
238
Панейко до Л. Беберовича, 30 квітня 1935 р., HURI, Folder 1; [Österreichische Gesandschaft, Paris], липень 1935 p., AR, Neue Politisches Archiv, AA/ADR, Karton 416, Folder: Liasse Personalia Geh. A-H. Це був типовий французький стереотип щодо німців: Murat, La loi du genre, 294–295.
239
«L'archiduc Guillaume de Habsbourg est condamné par défaut à cinq années de prison», Le Populaire, 28 липня 1935 p., 1, 2; L'Oeuvre, 28 липня 1935 p., 1.