Оскільки у залі суду Полєтт постала «бідною дівчиною» або «довготерпимою жінкою», а не досвідченою ошуканкою, то по завершенні суду її можна було використовувати як доказ того, що будь-яка ідея реставрації є абсурдною. Вона свідчила, що «ерцгерцог займав вигідне становище для поновлення Габсбургів», яке за наявних обставин було сміхотворним. Із неї сміялися, особливо коли вона розповідала про те, як годувала Вільгельма. Один репортер поважно підсумував здібності Полєтт: «Була вона розумною, винахідливою, мала багату уяву. Нахвалюючись своїм майбутнім сходженням у ранг ерцгерцогині, вона могла на значні суми ошукувати людей, піддатливих на шляхетські титули і королівський пурпур». Та навіть цей журналіст не міг встояти перед спокусою зробити комічний висновок, за яким Полєтт «більше нагадувала ошалілу кухарку, аніж ерцгерцогиню»[240].
Засоби масової інформації мали силу звести роялістську політику до абсурду. Постаті Вільгельмового калібру це могло зашкодити. Для низки видатних знайомих Вільгельма, таких як Містінгетт, будь-яка преса була доброю пресою. Вона попросила Мішеля Жорж-Мішеля надрукувати чутку про те, що вона збирається вийти заміж за Вільгельма, бо для неї кожна нагода наступного дня потрапити в газетні заголовки була чимось схвальним. Та Вільгельма така настанова не стосувалася. Його світ не був — чи ще не став — тим світом, у якому для особи королівської крови будь-яке висвітлення є добрим знаком. Вільгельм обертався в колах нових ідолів медій, серед нового класу знаменитостей, та не був одним із них. Його ім’я давало йому доступ до клубів та курортів, але могло і змусити забиратися звідтіля. Ім’я це не було більше запорукою успіху, а було натомість валютою, що могла здешевіти. Він був вразливий щодо впливу медій і громадської думки настільки, наскільки щодо них перед 1918 роком не був вразливий жоден із Габсбурґів. До того ж він був вразливий у той спосіб, у який вразливими не були його багаті друзі в Парижі у 1935 році. Скандал виявив цю істину якнайболючішим чином.
Найімовірніше, Вільгельм справді прагнув зібрати гроші для здійснення плану Зіти щодо габсбурзької реставрації. Така мета, та й природа шахрайства узгоджувалися з його діяльністю 1921 року, коли він востаннє був задіяним у політиці. Як особа, що не отримала жодної освіти щодо тонкощів права чи фінансів, та й не цікавилася ними, Вільгельм, мабуть, не бачив нічого недоречного у власних діях. Жертвам Полєтт, як і вкладникам українського синдикату тринадцять років перед ними, обіцяно прибуток внаслідок політичного перетворення, на здійснення якого і потрібні були їхні гроші. Скидається на те, що в 1934 році, як і в році 1921-му, Вільгельм не усвідомлював подробиць задуму. Він знав, що його присутність будила в людях бажання ширше відкривати свої гаманці — і, може, й не хотів розуміти більше.
Для того, щоб не розчарувати Зіту, Вільгельмові потрібні були гроші. Вона мала у грошах потребу і, мабуть, перебувала під враженням, що ці гроші у Вільгельма були. Щоб перетворити враження на дійсність, він мусив швидко зібрати великі суми — перед реставрацією і перед тим, як Зіта дізнається правду. Спонукати одну жінку збирати гроші для того, щоб потім витратити їх на іншу — завжди нелегка справа. Вільгельм, хоч і не усвідомлював наміри Полєтт, безперечно, розумів це. Після втечі з Парижу найпершою у його думках була Зіта. Він просив своїх друзів розраджувати її: «Бідолашна нічого про це не знала і тепер напевно страждає»[241].
Остаточна істина щодо політики за цим скандалом, як і найглибша правда щодо романтичного боку справи, назавжди залишиться незвіданою. Полєтт зрадила Вільгельма, і це змусило Вільгельма зрадити Зіту. Панейко і Полєтт знали про Вільгельмову співпрацю із Зітою в намірах відновлення Габсбургів і знищили його політичну кар’єру, відібравши в нього будь-який шанс на славу. Але чому?
Безперечно, можливим є те, що вони працювали на іноземну державу: Польщу, Чехословаччину або ж Совєтський Союз. Варшава знала про Вільгельма найбільше. Польська розвідка знала зміст Вільгельмових розмов із Панейком, що наштовхує на думку про те, що джерелом був сам Панейко, який працював на Польщу, а зрада Вільгельма могла бути польською провокацією. Сам Вільгельм вважав, що за його катастрофою стояли чехословаки. Виходячи з його розуміння становища, найбільше від габсбурзької реставрації втрачала саме Прага. Чехословаччину вирізано із серця давніх габсбурзьких володінь, і її чільники вороже ставилися до реставрації у будь-яких формах. Звісно, не можна відкидати совєтів. Саме їх звинувачував Вільгельмів дядько Ойген. Сталін дуже успішно позбавлявся українських політиків на еміграції, хоча, як правило, він просто давав вказівки їх убити. Через три роки така доля зустріне колегу Вільгельма, чільника українських націоналістів Євгена Коновальця, якому агент Сталіна підкладе бомбу, замасковану під коробку шоколадних цукерок[242].
240
Geo. London, «Il fallait d'abord faire manger le prince», Le Journal, 28 липня 1935 p.
242
Чехословаки: Вільгельм до Токарі, 18 серпня 1935 р., HURI, Folder 1. Статтю у бельгійській пресі надав Ойґен. У липні 1935 p.: «Une Machination Bolchevique», AR, Neue Politisches Archiv, AA/ADR, Karton 416, Folder: Liasse Personalia Geh. A-H. За зізнанням у вбивстві Коновальця, див. Sudoplatov and Sudoplatov, Special Tasks, 7-29.