Після того, як Васербек попередив своїх зверхників, австрійські прикордонники отримали наказ не пропускати через кордон нікого, хто мандрував би під прізвищами Ріва, Куйба або Панейко. Наскільки це було можливо, Вільгельм був захищений від свого колишнього товариства.
Почувши звістку про це у Відні, Вільгельм відчував лють із того приводу, що Куйба і далі тішилася волею у Франції, а також вдячність до австрійської влади за вчасні та ретельні дії. Зустріч із Панейком чи Полєтт могла знищити його становище в Австрії, де про французькі походеньки Вільгельма майже ніхто нічого не знав. Поза тим, ця зустріч могла знищити і його самого. Париж був його домівкою; хай якими неприємними були обставини, що змусили його полишити місто, він тужив за тим, що незворотно втратив. Тікаючи, Вільгельм полишив не лише Полєтт, а й свого арабського прислужника та коханця Моріса Нешаді. Та більше за коханку чи коханця йому бракувало свого кота. «Той кіт, — писав він, — був мені милішим за ціле людство». Вільгельм втратив рештки довіри до людей. Його нерви були «цілковито знищені»[251].
Із Відня Вільгельм намагався боронити своє добре ім’я в Парижі. Консервативний часопис Le Figaro опублікував його версію подій, зредагувавши її так, щоб захистити його. Вільгельм писав, що Панейкові не можна було довіряти, оскільки той змінив свою вроджену національність — а це хіба не найкращий аргумент для когось, хто народився Габсбургом, виріс поляком, прагнув стати королем України, добивався громадянства Франції, а тепер хотів здобути право мешкати в Австрії? Вільгельм, що навіть у найкращі хвилини не відзначався надзвичайною чіткістю розуму, здавалося, не володів власними чуттями. Редактори Le Figaro мали достатньо такту, щоб вирізати з листа той фрагмент. Узагалі, надрукувавши листа, вони вже виявили Вільгельмові ласку. Зрештою, його кохана Полєтт була, до того ж, коханкою чоловіка, чия дружина застрелила головного редактора газети. Але такою вже була Франція у двадцятих-тридцятих роках двадцятого століття; та й ці подробиці, можливо, було вже забуто. Можливо й те, що Le Figaro вважало за краще приховати їх, подібно до того, як приховувало деталі Вільгельмового скандалу, а також нерозсудливі уривки з Вільгельмової оповіді про нього[252].
Вільгельмові більше не довелося повернутися в Париж. Ступивши на французьку землю, він виставляв себе на ризик арешту і п’ятирічного ув’язнення. Отже, він знову ставав австрійцем, і в цьому починанні теж отримав підтримку. Десь за рік перед ним до Австрії повернувся його дядько Ойген, брат батька. Ойген був у певному сенсі людиною Ренесансу, спонсором музики й мистецтва, а також колишнім командувачем габсбурзьких військ на Балканах та в Італії. Як великий магістр Тевтонських рицарів, він будував шпиталі й докладався до перетворення цього колись грізного ордену хрестоносців на об’єднання суто духовне, яке не мало б військової місії. Одна з обітниць Тевтонських рицарів вимагала «збереження чистоти, наскільки це можливо». Це формулювання члени ордену, звісно, могли інтерпретувати по-різному, але Ойген сприймав його цілком поважно, принаймні в стосунку до жінок. Коли у вересні 1934 року він по довгому екзилі у Швейцарії повернувся до Австрії, за ним ходила слава людини такої чистоти, що йому дозволено оселитися в монастирі[253].
Хоча Ойген був уособленням слави старої династії в серцях австрійців, він допоміг Вільгельмові, провівши його через складнощі нового режиму в Австрії. Як вдумливий чоловік і Габсбурґ, що й сам повернувся з екзилю, Ойген був спроможний пояснити відповідні закони. Вільгельм був вдячний за те, що його дядько «поговорив із усіма необхідними людьми» і здобув для свого племінника дозвіл мешкати в країні. Пощастило Вільгельмові і з часом. Через декілька тижнів після його повернення до Австрії тамтешній уряд прийняв нову конституцію, яка цього разу не містила положень, що вимагали від Габсбургів зректися своїх претензій на престоли. Закони, які цього вимагали, ще були чинні, але зміна конституції надсилала виразний сигнал. Вільгельм отримав австрійські документи, і йому так і не довелося зрікатися свого права на спадкоємство Габсбурзьких володінь. Тепер він офіційно називався Вільгельмом Габсбургом, а не Василем Вишиваним[254].
251
Кіт: Вільгельм до Токарі, 27 серпня 1935 р., HURI, Folder 1. Нерви: Вільгельм до Токарі, 19 червня 1935 р., HURI, Folder 1.
252
Пор. [Вільгельм], Звернення до французької преси, 1935 р., HURI, Folder 1 із «Une letter de l'archiduc Guillaume Habsburg-Lorraine d'Autriche», Le Figaro, 13 серпня 1935 p., 3.
253
Чутки про чистоту: Gribble, Life of the Emperor Francis-Joseph, 279. Щодо Ойґенового повернення: «Viennese Hail Archduke», New York Times, 11 вересня 1934 p. Загалом: Hamann, Die Habsburger, 101.
254
Необхідні люди: Вільгельм до Токарі, 27 листопада 1935 р., HURI, Folder 1. Ім'я: Bundesministerium für Inneres, Abteilung 2, «Wilhelm Franz Josef Habsburg-Lothringen», 29 листопада 1952 p., AR GA, 69.002/1955.