Вільгельм і Токарі мали щось на кшталт власного таємного товариства — український Орден Святого Юра. Орден Святого Юра, офіційним членом якого Вільгельм у якусь мить вважав і себе, підтримував його занепалий дух. Перед тим, як покинути Орден Золотого Руна, Вільгельм вважав себе лише союзником Ордену Святого Юра. Можливо, він вважав, що вступити до будь-якого іншого рицарського товариства йому не дозволяє статут Золотого Руна. Відтак вихід із габсбурзької змови відкрив йому шлях до певного зближення з іншою ієрархією, до відновлення старих зв’язків з українською владою. Окрім Токарі, у справі, ймовірно, був задіяний і митрополит Андрей Шептицький; Вільгельм регулярно писав Токарі про певного неназваного «церковника». Шептицький був українським наставником Вільгельма впродовж Першої світової війни. Хоча Шептицкий і не був першим українським радником Вільгельма, але був, мабуть, першим чоловіком, чий вплив на Вільгельма за своєю вагою перевищував уплив батька. Отже, Вільгельм обмінював одну родину на іншу. Після травми виключення з Ордену Золотого Руна Вільгельм, певно, плекав відчуття повернення до світу батьківського тепла. Можливо, його тішило й те, що він був наймолодшим серед обраних. У той час йому було лише сорок років — на десять менше, ніж Токарі, й на три десятиліття менше, ніж Шептицькому (хоча й на сімнадцять років більше, ніж дратівливо молодому і здібному Otto)[259].
Крім цього, Вільгельмові потрібна була підстава вірити, що його життя не позбавлене перспектив на владу. У незнаності ордену він міг вбачати не втечу з політики, а таємничість, що її потребувала група елітарних змовників. Зрештою, орден був таємницею, яку плекала жменька українців, що вважала себе національною аристократією. Ця організація запропонувала Вільгельмові таку форму діяльности, пов’язаної з Україною, яка не виставляла його на нестерпний публічний суд інших українців — у тому часі, коли Вільгельм почувався дуже вразливим. Крім цього орден подарував йому нагоду жити певною сповненою надії, а може, навіть відчайдушною політичною фантазією. Про себе і Токарі Вільгельм говорив як про «рицарів». Ці двоє чоловіків листувалися сумішшю української, німецької та французької мов; французьке ж слово на означення рицаря — «chevalier» — натякає на ідею лицарського благородства, що мала для Вільгельма немалу вагу. Почуваючи себе оточеним змовами, він писав Токарі, що їхні вороги не могли перемогти, оскільки не вміли битись «як лицарі», «з відкритими заборонами»[260].
Вільгельмова освіта, як і саме його існування, була під багатьма оглядами архаїчною. Та навіть для нього образ лицарів, які в обладунках виступать один проти одного з піднятими заборонами, не ховаючи очей, лежав на багато століть поза межами досвіду і був цілком безпідставним. Тут Вільгельм піддавався низці романтичних уявлень: про історію середньовіччя як час гармонії і про внутрішню духовну перемогу, що долає зовнішню фізичну поразку на полі бою. Такі уявлення не зворушували його 1918 року, коли він порівнював середньовічних засновників габсбурзької династії з буйними анархістами. Та 1918 рік лишився в минулому. Україна народилася з болю, що не припинявся, посеред зажерливого насильства світової війни, громадянської війни, революції та погромів, і так аж до голоду й терору совєтської України. Вільгельм бачив схід і захід своєї зорі не раз, а двічі — як український Габсбурґ у 1918 році, а потім як габсбурзький українець у році 1935-му. Тепер він скуштував зраду і мусив протиставитися відчайдушній поразці. У такому становищі ідеї родини, ієрархії і таємниці слугували певній меті. Вони повертали йому цінності, над якими він рідко замислювався і часом висміював, але яких, мабуть, завжди потребував.
Вільгельма відлучено від габсбурзького міту, але він знайшов повернення до мрій про імперію. Молодим хлопцем він, мабуть, сміявся з того, як середньовічну історію зображено в Цісаревому сні, а пізніше, коли домагався власного королівства в Україні, висміював ідеалізацію його габсбурзьких предків; утім, вічна слава, що її представлено в п’єсі, належала йому за правом народження, як і схильність бачити себе майбутнім королем. Український орден із його власними уявленнями про рицарство і давню аристократію, допоміг йому повернути собі якусь частку гордости. Хоч орден становив із себе не набагато більше, аніж жменьку українців, які писали одне одному заплутані майже не до прочитання листи, і вимагав від Вільгельма не набагато більшого, аніж створити і замовити у Відні рицарські інсигнії, він, тим не менш, дозволив Вільгельмові знову думати про посідання українського трону — без допомоги інших Габсбургів і осоружного Отто.