Фашистська ідея Чільника у 1936 році мала для Вільгельма подвійну вагу. Переважно він почувався слабким і сам прагнув проводу. Він прагнув захоплюватися Муссоліні й хотів, щоб його напучував Токарі. Але, крім цього, він також плекав фантазії, у яких сам одного дня стане Чільником. Однак перш ніж це могло статися, він мав вирішити, до якої нації належав. Ціле Вільгельмове життя виказувало немалу двозначність у цьому питанні — двозначність, яку фашизм, принаймні на початках, здавалося, дозволяв.
Фашизм двадцятих і початку тридцятих років зберігав у собі щось від братерства патріотичних ідей дев’ятнадцятого століття. Якщо існував фашизм для кожної нації, тоді особа, що любила більш ніж одну націю, могла — хоча й ледь-ледь — бути фашистом-космополітом. Таке охарактеризування пасувало як до Вільгельма, так і до Токарі. Вільгельм був австрійським фашистом і українським фашистом, і не бачив у цьому суперечности. Та поки він призвичаювався до життя в Австрії, яку вважав фашистською, і мріяв про Україну, що мала одного дня, за його сподіваннями, стати фашистською, нацистська Німеччина міняла значення самого поняття фашизму. Гітлер проголошував, що належність до нації визначає кров, а це означало, що фашизм Вільгельмового штибу був неможливий. За расовою логікою нацистів, Вільгельм був або німцем, або взагалі нічим.
Коли 1936 року Вільгельм знову починав мислити політично, він мусив зважати на німецьку ідеологію, оскільки мусив мати справу з німецькою владою. Впродовж перших місяців Гітлерового правління, навесні і влітку 1933 року, він приборкував німецьку державу. У березні 1935 року Німеччина порушила мирні договори, поновивши військовий призов і виготовляючи зброю. Ще через рік німецькі війська увійшли в Райнську область — зону поблизу французького кордону, що мала на невизначений час залишатися демілітаризованою. Тим часом німецька економіка оговталася від наслідків Депресії, а торгівельна політика німців притягнула в їхню орбіту східних сусідів.
Так нацистська Німеччина стала суперницею муссолінівської Італії у змаганні за роль зразка європейського фашизму. Токарі, який переселився з Парижу до Риму, і далі вважав італійський фашизм взірцем для фашизму українського. Як ревний католик, нацистську Німеччину він вважав язичницькою. До того ж, він уявляв собі, що Італія якимось чином допоможе Австрії та Україні стати незалежними фашистськими державами. Вільгельм, що жив у Австрії й походив з родини історичних німецьких князів, мусив реагувати на расистське потрактування нації, що його дотримувався Гітлер. На відміну від Токарі, його самого можна було вважати німцем. Австрію, його найновішу батьківщину, можна було трактувати як німецьку країну, оскільки її населяли носії німецької мови. Сам Гітлер був за походженням австрійцем, і завжди вважав свою батьківщину частиною розрослої майбутньої Німеччини.
Вільгельм спостерігав, як Фронт Батьківщини, який прийняв його і який він вважав привабливим зразком фашизму, протиставив себе агресії, расизмові та силі нацистської Німеччини з її майже неприхованим прагненням поглинути Австрію. Щоб пережити злет нацистської Німеччини, австрійський режим потребував допомоги ззовні. Впродовж декількох років вірною його союзницею була Італія. У 1934 році, коли нацисти зоркестрували у Відні переворот, Муссоліні відрядив до Бреннерського перевалу елітарні загони піхоти, щоб таким чином виразити свою підтримку австрійській незалежності. Але на рік 1936-й, коли Вільгельм ствердив свою підтримку ідеї фашистської Європи, ситуація змінилася. Поки гітлерівська Німеччина піднімалася із становища переможеної держави до держави, що переозброювалася, муссолінівська Італія відштовхнула від себе можливих союзників і виказала військову слабкість, зірвавши захоплення Абіссинії. Коли у жовтні 1936 року Муссоліні уклав союз із Гітлером, він покинув австрійську союзницю, яку вже не міг захищати.
Як розумів Вільгельм, Австрія не могла захистити себе без допомоги Італії. У липні 1936 року Австрія та Німеччина підписали угоду про невтручання, яка, на лихо австрійців, насправді узаконила для Німеччини ключову роль у австрійських справах. Таємне положення зобов’язувало австрійський уряд призначити на владні посади двох нацистів. Цей крок додав нацистам у Австрії хоробрости, незважаючи на те, що їхня партія і далі технічно перебувала поза законом. Фронт Батьківщини не знав, як згуртувати австрійське населення на підтримку незалежности країни. Режим не міг покластися на лівицю, оскільки Соціал-Демократичну Партію заборонено ще 1934 року. Не міг режим покластися і на нацистську правицю, оскільки австрійські нацисти прагнули об’єднання з Німеччиною. Низка патріотично налаштованих австрійців почала висувати думку, що країну зможе врятувати лише габсбурзька реставрація. Австрійські містечка і села почали надавати Отто почесне громадянство[264].
264
Goldinger und Binder, Geschichte der Republik Österreich, 246. Австрійська влада не могла числити навіть на вірність правих оборонних воєнізованих утворень, чиїх представників щойно виключено зі складу уряду.