Війна була єдиною надією українців на порятунок від жахіть совєтського правління, але Гітлер, здавалося, постановив за всяку ціну цю надію розбити. Німеччина проґавила геть усі нагоди зробити жест у бік України. 1938 року Гітлер віддав відібрані від Чехословаччини східні землі Угорщині, замість того, щоб помістити їх під українською адміністрацією. Наступного року, після того, як Німеччина вторглася в Польщу, Гітлер здав майже всі п’ять мільйонів польських українців Совєтському Союзові. Коли 22 червня 1941 року Гітлер розпочав інвазію в СССР, він відмовився створити маріонеткову українську державу, хоча вчинив саме так для двох інших націй із габсбурзькою історією — словаків та хорватів. Коли того літа українські націоналісти зробили спробу створити номінально незалежну державу, яка була б союзницею Німеччини у війні проти Совєтського Союзу, Гітлер посадив їх у концтабори. У колишній Совєтській Україні Німеччина встановила брутальну окупаційну зону, Райхскомісаріат Україна, де українців трактувала як недолюдей, а їхні продукти — як ресурс Райху[291].
У війні проти Совєтського Союзу Гітлер не поклався на жодне українське утворення, а натомість дозволив лише колаборацію окремих українців у злочинах свого режиму. Деякі українські з’єднання приєдналися до Гітлерової інвазії Совєтського Союзу, расової війни від самого початку, в якій євреїв розстрілювали над ямами смерти, а совєтських військовополонених морили голодом. Гітлерівська SS завербувала тисячі українців для поліційної праці, яка передбачала зокрема зганяння єврейських жінок і дітей на розстріли. Голокост — німецька політика убивства кожного єврейського чоловіка, жінки й дитини в Європі — розпочалася із вторгнення в Совєтський Союз. Вільгельм мусив знати про німецькі вбивства євреїв, що їх здійснювано у відкритих полях перед ровами смерти. У кінці серпня німці вбили двадцять три тисячі євреїв у Кам’янці-Подільському, де Вільгельм 1919 року зголосився на службу у війську Української Народної Республіки. У кінці вересня німці розстріляли понад тридцять тисяч київських євреїв у Бабиному Яру. Можливо, ці жахіття спонукали Вільгельма, який колись оскаржував погроми, що відбувалися під час попередньої світової війни, застановитися над нещодавно відкритим для себе антисемітизмом[292].
У такій війні колаборація з німцями була жахливою ціною, як розумів Вільгельм. Українці допомагали німцям у здійсненні найстрашніших воєнних злочинів, які лише можна було собі уявити, без обіцянок жодної політичної компенсації. У 1918 році, коли Вільгельм відвідав німецького цісаря наприкінці Першої світової, він попередив того, що експлуатаційна політика окупації може коштувати Німеччині перемоги у війні. Тепер, побачивши значно нахабнішу німецьку політику, він, здавалося, дійшов такого ж висновку. Як друга за розміром республіка СССР, що слугувала йому вікном у Європу, Україна була для московського режиму незамінною. Якби Німеччина використала український націоналізм супроти советів, як це 1918 року робив Вільгельм, то вже би здобула перемогу у війні, принаймні на його переконання. Проґавивши цю нагоду, німці вже втратили Україну, а отже, як вважав Вільгельм, програли й цілу війну[293].
На 1942 рік Вільгельм погодився зі своєю невісткою Алісою щодо результату війни. Для Аліси, звісно, остаточна перемога Польщі була від самого початку справою віри. Для Вільгельма, натомість, байдужість німців до нього й до України підважила раніші принади фашизму. Аліса була жінкою надзвичайної витончености й сили волі, а тому нескладно було б протиставити її шляхетну відданість Польщі та Вільгельмові загравання з нацистською Німеччиною. Однак їхні різні постави випливали також і з різних інтересів обраних ними націй. Польща була бенефіціаркою мирних угод по Першій світовій війні, а отже, зацікавлена в збереженні status quo. Українські патріоти натомість знали, що нагоду на здобуття держави їм може дати тільки ще одна війна. Вони досі перебували в тому становищі, від якого польські патріоти потерпали перед 1918 роком: потребували якогось катаклізму, який знищить усі держави-окупанти й надасть їм шанс проголосити власну незалежність. Для Аліси, як і для поляків загалом, очевидним було те, що німецька потуга була загрозою. Вільгельм, як і численні інші українці, міг із легкістю вбачати в німецькій агресії нагоду. Коли Німеччина не підтримала Україну, Вільгельм приєднався до Аліси в натхненному й ризикованому опорі.
293
Гірняк, Полк. Василь Вишиваний; ПДН, 19 серпня 1947 р., ЦДАГО 263/1/66498-фп/148980/ІІ/19. Серед нацистського керівництва існували різні погляди щодо того, як чинити з Україною; Розенберґові спроби використати українське питання зазнали невдачі перед лицем політики Еріха Коха у Райхскомісаріаті Україна та Гітлерової пихи.