Ракель гукнула з кухні, щоб Харрі допоміг їй принести тацю. Картинка перед очима згасла.
ЕПІЗОД 93
Грав оркестр, і вітер доносив уривки музичних фраз. Харрі розплющив очі. Все довкола було біле. Біле світло сонця, яке мерехтіло між білими фіранками, що тріпотіли на вітрі, білі стіни, біла стеля і біла білизна на ліжку; м’яка, вона приємно холодила гарячу шкіру. Харрі повернувся на бік. Ракелі не було, але подушка ще зберігала відбиток її голови. Харрі поглянув на свій годинник. П’ять хвилин на дев’яту. Ракель з Олегом пішли на Фортечну площу, звідки мала початися дитяча хода. Вони домовилися зустрітися об одинадцятій перед караульним приміщенням коло Королівського палацу.
Харрі заплющив очі, ще раз пригадуючи цю ніч. Потім підвівся і почалапав до ванної. І там теж усе було біле: біла плитка, білий фарфор. Харрі став під крижаний душ, мугикаючи стару пісню:
— …a perfect day![55]Потім він узяв м’який махровий рушник — білий, — який дбайливо поклала для нього Ракель, і почав розтиратися, роздивляючись своє обличчя в дзеркалі. Зараз він щасливий, хіба ні? Саме зараз. Харрі посміхнувся дзеркалу. Дзеркало посміхнулося йому у відповідь. Як в Екмана і Фрізена. Усміхнися світові…
Харрі голосно засміявся, обмотався рушником і, обережно ступаючи мокрими ногами по коридору, повернувся до спальні. Харрі зрозумів, що увійшов не до тієї спальні, лише за кілька секунд, бо й тут усе було біле: стіни, стеля, бездоганно застелене і покрите старомодним плетеним покривалом двоспальне ліжко, комод з родинними фото на ньому.
Харрі вже обернувся був, щоб піти звідси, аж раптом завмер. Він стояв, не знаючи, що робити: ніби одна половина його мозку наказувала забути про все і вийти з кімнати, а друга — повернутися і переконатися, що він побачив саме те, що й думав. Вірніше сказати — те, чого боявся. Чого саме він боявся і чому, він не розумів. Розумів він лише одне: як усе чудово, як не хочеться нічого міняти — навіть на краще. Нічого. Але було пізно. Так, пізно.
Харрі перевів дух, обернувся і підійшов до комода.
Чорно-біла світлина стояла в простенькій позолоченій рамці. У жінки на фото було худе обличчя, високі вилиці і спокійний, усміхнений погляд. Жінка дивилася трохи вище камери, очевидно, на фотографа. У її погляді відчувалася сила. Поверх простої блузи висів срібний хрестик.
«Ось уже дві тисячі років її малюють на іконах».
Ні, не тому Харрі з першого погляду побачив щось знайоме в тому обличчі на фото.
Сумнівів не залишалося. Це була та сама жінка, яку він бачив на фото в кімнаті Беатріси Хофман.
ЧАСТИНА ДЕВ’ЯТА
СУДНИЙ ДЕНЬ
ЕПІЗОД 94
Я пишу це, щоб той, хто знайде мої записи, зміг зрозуміти, навіщо я зробив те, що зробив. Часто в житті мені доводилося вибирати менше лихо — і мене можна судити, з урахуванням цього. Але врахуйте до того ж, що я ніколи не намагався ухилитися від вибору, ніколи не уникав свого морального обов’язку, вважаючи за краще помилитися, але не жити боягузом, як мовчазна більшість, що ховається за чужі спині і дозволяє робити вибір за себе. І свій останній вибір я зробив, тому що хочу з чистим серцем постати перед Господом і знову зустрітися з Хеленою.
— Чорт!
Харрі різко натиснув на гальма — через пішохідний перехід на перехресті прямував строкатий натовп, хто в діловому костюмі, хто в національному вбранні. Схоже, все місто вже на ногах. Здавалося, зелене світло не загориться ніколи. Нарешті Харрі відпустив зчеплення і натиснув на газ. Знайшовши місце для паркування на Вібес-ґате, Харрі вийшов з машини і, підійшовши до дверей багатоквартирного будинку, де жив Фьоуке, подзвонив. Повз нього пробіг хлопчисько на роликових ковзанах і так голосно дунув у пластиковий ріжок, що Харрі здригнувся.
Фьоуке не відповідав. Харрі повернувся до машини, дістав фомку, яка завжди лежала в нього під заднім сидінням, бо замок багажника був зламаний. Потім знову підійшов до дверей і обома руками натиснув на обидва ряди кнопок на панелі дзвінка. Йому відповів незлагоджений хор обурених голосів, — зрозуміло, момент непідходящий: хтось саме сорочку напрасовує, хтось начищає черевики. Харрі сказав, що він з поліції, і хтось, мабуть, йому повірив, бо раптом почувся жахливий писк, і двері відчинилися. Стрибаючи через три сходинки, Харрі добіг до четвертого поверху. Зараз серце билося ще сильніше, ніж усі ці п’ятнадцять хвилин — відтоді, як він побачив світлину в спальні.