— Даруйте, не дочув? — сказав Харрі.
Курт Мейрик тримав у руках склянку з апельсиновим соком. У синьому смугастому костюмі він здавався ще стрункішим. Прямий, мов шомпол, сказав би Харрі. Харрі підсмикнув рукави свого піджака, щоб манжети сорочки не виглядали далі від запонок. Мейрик нахилився ближче.
— Я хотів відрекомендувати нашого начальника іноземного відділу, інспектора поліції…
«So you got the looks, but have you got the touch…»
Карі очі. Високі вилиці. Засмагле обличчя. Аристократичне, в обрамленні короткого темного волосся. Усміхнені очі. Харрі пам’ятав, що вона вродлива, але не до такої ж міри… чарівна. Це було єдине слово, що спало йому на думку: «чарівна». Він усвідомлював: те, що вона зараз стоїть перед ним, мало б його приголомшити, але чомусь вбачав у цьому певну логіку і внутрішньо кивнув, сприймаючи ситуацію як об’єктивну дійсність.
— …Ракель Фьоуке, — закінчив Мейрик.
— Ми знайомі, — сказав Харрі.
— О? — здивувався Курт Мейрик.
Вони обидва одночасно глянули на неї.
— Так, знайомі, — відповіла вона. — Але, думаю, не настільки, щоб знати одне одного на ім’я.
Вона подала йому руку, злегка зігнувши її, і Харрі знову подумав про балет і фортепіано.
— Харрі Холе, — назвався він.
— Он як, — сказала вона. — Ну, звісно ж. З відділу вбивств, правильно?
— Так точно.
— Коли ми зустрілися, я навіть не подумала, що ви той самий новий інспектор СБП. Якби ви це сказали, тоді…
— Тоді що? — запитав Харрі.
Вона трохи схилила голову набік.
— Так, що тоді? — Вона розсміялася. Від її сміху в Харрі в голові знову застрибало це ідіотське слово: «чарівна». — Тоді я, звичайно, розповіла б вам, що ми працюємо в одній установі, — сказала вона. — Зазвичай я не розповідаю людям, де я працюю. Не люблю цих безглуздих запитань. Адже вам їх теж ставлять?
— Еге ж, — відповів Харрі.
Вона знову засміялася. Харрі не розумів, чому вона весь час сміється.
— Але чому ж я не бачила вас у СБП раніше?
— Кабінет Харрі — аж у кінці коридору, — сказав Курт Мейрик.
— Он як. — Вона розуміюче кивнула, але в її очах як і раніше світилася посмішка. — Отже, в кінці коридору?
Харрі понуро кивнув.
— Ну, що ж, — підсумував Мейрик. — Тепер ви знайомі. Харрі, ми хотіли піти замовити чого-небудь.
Харрі чекав запрошення. Його не було.
— Ми ще поговоримо, — сказав Мейрик.
Все зрозуміло, подумав Харрі. На черзі залишалися ще багато хто, кому начальник СБП та інспектор повинні були роздати товариські-плескання-по-плечу-від-шефа. Харрі прихилився спиною до динаміка і крадькома поглянув їм услід. Отже, вона його впізнала. Вона пам’ятала, що вони не назвали один одному своїх імен. Харрі одним духом випив усе, що залишалося в келиху. Вода та й вода.
«Theres something else: the afterworld…»[49]Волер сів у крісло і зачинив двері.
— Ніхто нічого не бачив, не чув і не говорив з Айюбом, — сказав він. — їдьмо.
— Добре, — сказала Елен і, поглянувши в дзеркало, з’їхала з краю тротуару.
— Я так розумію, тобі теж починає подобатися Прінс?
— Мені?
— Так, адже це ти увімкнула звук голосніше, доки мене не було.
— А-а.
«Треба зателефонувати Харрі».
— Щось сталося?
Елен не відриваючись дивилася вперед, на мокрий асфальт, що блищав у світлі вуличних ліхтарів.
— Сталося? А що мало статися?
— Не знаю. Просто в тебе такий вигляд, ніби щось сталося.
— Нічого не сталося, Томе.
— Хто-небудь дзвонив? Ей! — Том здригнувся й обома руками уперся в приладовий щиток. — Ти що, зустрічної не помітила?
— Sorry.
— Може, я сяду?
— За кермо? Навіщо?
— Тому що у тебе такий вигляд, як у…
— Як у кого?
— Забудь. Я запитав, чи дзвонив хто-небудь?
— Ніхто не дзвонив, Томе. Якби хто-небудь дзвонив, я б відразу сказала, правда?
«Треба зателефонувати Харрі. Негайно».
— А навіщо ти тоді вимкнула мій телефон?
— Що? — Елен з жахом поглянула на нього.
— Стеж за дорогою, Єльтен. Я запитую: навіщо…
— Кажу тобі: ніхто не дзвонив. А телефон ти, напевно, вимкнув сам!
Несподівано для самої себе Елен викрикнула це так голосно і пронизливо, що в неї самої заболіли вуха.
— Гаразд, Єльтен, — сказав Волер. — Розслабся, я просто спитав.
Елен спробувала зробити, як він велів. Дихати рівно і думати лише про дорогу. Вона звернула ліворуч, на розв’язку коло Валс-ґате. Субота, вечір, а в цій частині міста на вулицях майже нікого. Зелене світло. Праворуч, на Єнс-Б’елькесґате, ліворуч, униз по Тьоєнґата. У гараж поліцейської дільниці. Всю дорогу вона відчувала на собі пильний погляд Тома.