— Умгу-у, — протягнув Мирон. — Так. Ну, тепер зрозуміло. Ну, далі.
Оля швидко обернулася. Але вулиця була невеличка, напів темна, порожня.
— Та чого ви все оглядаєтесь? Га, Олю?
— Нічого... І сама, не знаю... Ну, так от. Про що ж я? Голова у мене болить дуже... Ага! Так от, очевидячки, думка в його б якась і... боюся я, Мироне Антоновичу, недобра думка. Раптом експропріацію задумав? Страшенно боюся... Як не допитувалася, нічого не узнала. Товче одне "гроші будуть" та й, більш нічого. Вже й мама від своїх слів відмовляється, то вона все йому казала: "візьми попрохай грошей у твоїх панів ". Вони тебе, мовляв, заволікли, засадили у тюрму, нехай дають". От такі поняття. А тепер вже й цього не хоче. "Було б здоровья, а гроші будуть". — "Ну, каже, поки грошей не буде й здоровья не буде". От і кажи. Тай справді, де йому робити! Його лічити треба, і його й батька, а чим лічити? Мироне Антоновичу, голубчику побалакайте все-ж таки ви з ним, ви розумний, ви зумієте випитати, умовити... Ради Бога! Він вас не любить, але ви не звертайте уваги, — він не знає вас, по поголосках судить... Ради Бога!
— Хм! — заклопотано протягнув Мирон. — Діло не в тому, що не любить, а в тому, що не скаже нічого. Спробую. Завтра він повинен бачитись у мене з... одною людиною. Мені його треба б побачити. Він буде сьогодня на зібранню у Кисельських, не знаєте?
— Це на суді? — живо спитала Оля. — Буде. Казав, що буде. І за страйк сьогодня рішатимуть. Господи! Як зачинять завод, і ще Гаврило без роботи лишиться... Ну, все одно! Слухайте, Мироне, чи можна мені пійти з вами на суд? Можна? Ой, як би ви, знали, як мені цього хочеться! Просто... Можна, скажіть? Я сидітиму десь у куточку...
Мирон засміявся.
— Хочете подивитись, як мене "ізгоняти" будуть ?
— Як? — злякано скрикнула Оля. — Тарас мені, казав... Але за що ж "ізгоняти"?
— За шкодливий напрям думо-ок... От і з заводу також за це вигнати збіраються. Ну, це не важно... Але піти вам можна... Я гадаю, що це загально доступна розвага...
— Але за що? — широкими очима, все дивилася Оля.
— Не сходимося думками...
— Ну, ні! Вони цього не посміють... Робітники будуть за вас... Обовязково! З якої речі!
Мирон усміхнувся, дивлячись на неї.
— Звичайно! — заспокоююче підтвердив він — це я жартую. Просто розмова буде... Ходім, послухаєте... Зараз годин сім є?...
Він глянув на годинника.
— Та ще рано...
— Слухайте, Мироне, — раптом иншим тоном сказала Оля. — Чи можна мені зазнайомитись з вашею сестрою?
— З сестрою? Хм!... Це й я не раз думав... І до Хведора хотів затягти її... Не хоче... Нікого не хоче... Але зараз... Знаєте що, ходім, справді, зараз до мене, може з вами й на зібрання вдасться витягти... Справді, вірно! Ходім!
Але Оля якось чудно, одразу задумалася. Потім злякано озирнулась, очевидячки, не чуючи його, міцно притиснулась до його й почала схвильовано дихать.
Мирон здивовано зазирнув в її обличчя.
— Що з вами, Олю? Що з вами?
Оля силкувалась щось сказати й не рішалася. Миронові здалося, що вона зблідла.
— Та що ж з вами, дитинко?
Раптом спинилась, глянула в лице йому великими напруженими очима й сказала:
— Я... рішилась.
— На що рішилися? — спинився також Мирон.
— Я... іду в простітутки.
— Що-о?!
Але одважившись на перше слово, Оля неначе покотилася сама собою далі. Задихуючись, хапаючи Мирона за руку, поспішно, піднято заговорила:
— Так, так! Я рішилась! Я сьогодня після Тараса це вирішила. Не можу більше! Я не можу дивитись. Я мушу... Ви ж нічого? Правда? Та й що тут такого? Я буду так само служити людям, як і всі. Тільки я спочатку до Салдієва... Візьму сто карбованців, віддам нашим, а тоді вже туди. І просто у дім, просто у дім, в самий справжній, де... все це. А може мені й в домі одразу дадуть сто карбованців? Дадуть чи ні? Я гадаю, там не дадуть. Ну, все одно, я спочатку до Салдієва...
Мирон озирнувся, побачив лавочку біля маленьких воріт і мовчки повів туди Олю. — Сідайте... — тихо сказав.
— І заявлю Салдієву, що жити в його не буду, тому що... коли простітутка, то повинна бути справжньою. А сама замовлю визитову картку й надрукую. "Простітутка Ольга Матвієвна Щербина". І нашим пошлю й усім... І зараз же поведу агітацію... там. Там як: усі разом живуть... чи як?
Мирон не зводив з неї очей. Ледве посміхаючись своєю чудною сумною посмішкою, взяв її за руку — рука страшенно холодна була,— й обережно сказав:
— От ви послухайте мене, Олюсю: перш усього посидьте трохи мовчки. Розумієте? От трохи помовчіть, заспокойтесь, а я подумаю. Добре?