— Олю! Ну, чого ви, справді?
Оля навіть стрепенулась від роздратовання й ще чогось, що весь час проглядало в ній.
— Та що ви мені "Олю, Олю"?! Що вам до цього вам іменно що? Коли б любили та ревнували, а тож...Ви ж ні трішки не ревнуєте, вам просто... Неприємно, що я не так само як ви думаю... Байдуже вам, так чого ж... хіба не так? Мирон мовчав. Оля скоса вичікуюче поглядала на його. Потім вся якось раптово ослабла й тихо сказала:
— Ну, все одно... Я так і знала... Та й що там! Але я йду... Хай... Слухайте! — раптом всім тілом повернулася до його.— Не будете сміятись з мене? Ні?
— Ні, Олю, не буду...
— Справді?... Ні, не варто...
Вона, помітно, знову хвилювалась, але хвилювалась вже инакше, особливо, з солодким, гірким, тяжким соромом.
— Але, все одно... Слухайте.. Я хочу вас... поцілувати. Ох, тільки не смійтеся! Можна вас поцілувати міцно, міцно?
Мабуть сама аж корчилась від сорому та муки.
Мирон з якоюсь занадто великою хапливостю обняв її та нахилив до неї своє лице. Оля глянула йому у вічі близько й, раптом одштовхнувши, швидко підвелася:
— Ні! Не хочу... Ходім... Ходімте швидче! Все це... І поспішаючи пішла вперед. Мирон ішов за нею, схиливши голову. І так вони йшли довго, — вона попереду, він позаду кроків на два від неї. При світлі лихтарів видко було, що Оля дуже бліда, а очі напружено, неприродно блищять і дивляться не поперед себе, а неначе в себе. Вона несвідомо ввесь час поправляла хустину.
Раптом спинилась, озирнулась і почекала на Мирона. Не дивлячися в очі йому, швидко промовила:
— Ви підождіть тут, я забіжу, скажу вдома, що йду... Я швидко... Ви конче підождіть. Я хочу з сестрою вашою побачитись... Тепер обовязково хочу... І суд... Також тепер хочу дуже... Підождете?
— Підожду, ідіть.
— Я швидко.
І вона майже побігла в переулок, де жили Щербини. Мирон помалу почав ходити по тротуару, закуривши цигарку й не випускаючи її з уст. Часом він спинявся біля лихтаря, спірався об його спиною, і довго непорушно дивився в одну точку. Тоді на губах у його зьявлявся той самий вираз насмішкуватої туги та смутку, який бував иноді підчас розмов з Марусею. Потім зітхнувши, починав знову помалу ходити.
Оля підійшла якось несподівано.
— Ходімте, — захакавшись, швидко вимовила й знову пішла попереду.
— Почекайте... Візьміть мою руку.
— Не треба.
— Візьміть, я вам кажу, — твердо та строго вимовив Мирон.
Вона з здивованям подивилася на його.
Лице його було похмуре, вона покірливо та навіть боязко узяла його руку.
— А тепер от що, Олю. Слухайте уважно. Думку про публичний дім покиньте. Чуєте? Драм нема чого утворювать. Мовчіть. Вам тяжко. Цілком вірно. Але з цього не випливає, що треба робити дурниці. Треба робити те, що допоможе вийти з тяжкого становища, але не залазить в ще гірше. Я завтра перебалакаю з Тарасом. В крайньому разі... поговорю ще з ким небудь з високоморальної родини Кисельських.
— Ні! — різко скрикнула Оля. — Ні за що з Кисельськими! Ні за що! Після історії з Тарасом — ні за що!
Мирон мовчки подивився на неї.
— Справді. Ви маєте рацію. Це добре, що ви так. Але це — не єдиний вихід. Є багато инших.
— Я ні в кого не прошу помочи!
— І це добре. Але не кричіть так, на нас дивляться. Все зробить Тарас.
— Яким чином ?
— Там побачимо. Але ви зараз же й без всяких хитаннь дайте слово, що ніяких заходів не робитимете, не перебалакавши зо мною. Чуєте? Зараз же.
— Дозвольте, я...
— Олю! Не треба багато балакати.
Ола мовчала.
— Олю, я чекаю.
— Добре, я даю слово, але...
— От і добре. Тепер ще одне. З сестрою ніяких розмов про публичні доми і... про все це. Чуєте?
— Чую.
— От. Вам не холодно? Чому рука ваша здригується?
— Так... Не знаю...
— Гаврило скільки заробляє у місяць?
— Гаврило? Точно не знаю... Ні, знаю! Зараз. Тридцять два карбованці в цей місяць вийшло.
— Чому ще два?
— Не знаю... Там якось у їх...
— І Петрусь пьять?
— Атож.
Замовкли. Почав накрапати дрібний, ледве помітний, як порох водограю, дощик.
— Мироне Антоновичу! — боязко та тихо промовила Оля.
— Чого?
— Я вас хочу спитати про щось...
— Питайте.
Оля не рішалася й несміло поглядала на його. Потім враз нахмурилась і сердито сказала:
— Ви можете сердитись, але я спитаю... Чи це правда, кажуть, неначеб то ви... можете зійтися з жінкою навіть не люблячи її? Просто так... для самої утіхи?
Мирон скоса подивився на неї.
— Так, коли вона згодна...
— Ну, так, звичайно!.. звичайно... Помітно хвилювалась. І коли дитина, коли від того дитина... Тобто, від тогож можуть бути діти?